06 Чер Ольга Мезіна, ТРОЯнські КОТани: Час на торгівлю з собою був відсутній – мене захлеснула хвиля повідомлень безпорадності у чатах
Profi Space media розпочинає проєкт-знайомство з українцями, які з початку повномасштабної війни в Україні всіляко допомагають тим, хто втратив домівки або вимушений був залишити їх, жінкам, дітям, старшим людям, і, звичайно, нашим мужнім воїнам! Ми розкажемо про звичайних людей, які присвятили своє життя волонтерству.
Наша гостя сьогодні – Ольга Мезіна, художниця, контент-мейкерка, велосипедистка та найголовніше – волонтерка, членкиня команди “ТРОЯнські КОТани”.
– Олю, багато хто з перших днів війни почав волонтерити, але завжди цікаво який був посил саме у тебе? Чому ти почала цим займатися?
– Увесь мій досвід волонтерства вкладається у понад 100 днів війни. 24 лютого я відчула, що розгубленість, лють та дезорієнтованість їдять мене з середини наче зграя хижих вовків. Я звикла до активного життя: велоспорт, мистецтво, робота, світське життя Києва та багато іншого. Все це зникло з першим вибухом.
25 лютого вештаючись чатами Телеграму натрапила на чат взаємодопомоги, потім другий, третій… Процеси та ситуації, які ми проживали без проблем за мирного часу, виявились неймовірно важким випробуванням для великого прошарку українців і киян.
Я – киянка, народилась і зростала у столиці, тому доля містян викликала найбільше емоцій. Я бачила страх, мені це боліло.
Банально помічала, що в одному чаті людина шукає авто на конкретний час або дитячу суміш, ліки, а в іншому чаті – повідомлення з пропозицією саме цієї допомоги. Так я стала конектором.
Знайшла і чат свого Деснянського району, там на той час було лишень 30 учасників.
Виявилось, що найбільший за населенням район Києва просто не має змоги в одному місці отримувати інформацію, допомогу! Перша думка була така, що я маю щось з цим робити!
Потім кілька годин розпачу, сумніву чи можу я це.
У телефонній розмові з близьким другом поділилася думками, на що отримала відповідь: “Ти роби, потім побачиш чи зможеш. Ти зможеш”. Його впевненість проросла у мені. Час на торгівлю з собою був відсутній – мене захлеснула хвиля повідомлень безпорадності у чатах.
– Як усе було організовано три місяці тому? Що ви конкретно робили?
– В інтро я вказала, що я велосипедистка, а це – дуже важлива деталь! Костяк команди – велосипедисти.
Адже на Троєщині досить активне і численне велокомюніті, ми спілкуємося щоденно.
Вся команда координаторів будувалася на особистому бажанні працювати, допомагати – вона функціонує й досі.
Денис, Юлія, Олександр, Ірина, Олександра, Влада, Дарина, Сергій, Нікіта…і ще десятки й десятки імен, що є для мене синонімами самовідданості, людяності, любові та добра.
А до того, у мене за плечима було понад 7 років адміністративної діяльності. Обожнюю створювати міцні команди, де кожен працює з напрямом, у якому відчуває свою належність найкраще, вкладає сили до чого є хист та бажання.
Таку команду не потрібно контролювати, досить правильно давати напрямок та список задач на день.
І такий список ми мали щодня: Троєщина, Десна, Лісовий, частково Дарниця.
Ми розділили напрямки: кухня, транспорт, автодоставка, медикаменти, продукти, велокур’єри, дитячий напрямок…
Створили бота приймання заявок, створили маленький кол-центр та менеджеринг чату з сортуванням та перевіркою заявок на допомогу. Модерацію проводили хлопці, що мають досвід у кібербезпеці. Чат швидко зростав у чисельності й довелося видаляти ботів та шахраїв.
Вибудували структуру, що шар за шаром обростала новими людьми – так виросли ТРОЯнські КОТани.
– Що б ти окремо наголосила? Які складні ситуації? Можливо, щось запам’яталося особливо?
– На складнощі ми не зважали, дивувала згуртованість українців. Адже війна об’єднала, війна продемонструвала, що українці – нація дружніх та чуйних людей. Безкоштовно знаходилось таке, за що правили високу ціну в мирний час.
Ми часто чули таку українську приказку: “Моя хата з краю, нічого не знаю”. Так ось – це не про нас! Я впевнена, що ці слова запозичені або нав’язані нам!
Страшними були ситуації, коли ми не могли допомогти. І одна з них дуже врізалася у пам’ять… За декілька тижнів до війни я втратила батька, він пішов. Наша сім’я боролося з онко 2 роки й власний пережитий біль відгукнувся у цій історії. У військовий час ми не були спроможні знайти специфічні ліки для одного онкохворого. Це дуже страшно.
Було лячно зрозуміти, що більшість літніх або інклюзивних людей приймають роками ліки і зараз не мають до них доступу. Тому медикаменти стали основним, що ми шукали, купляли, доставляли.
Запам’ятався той жах, з яким стикнулися будинки для літніх людей, будинки для дітей сімейного типу, одинокі пенсіонери, інваліди тощо. У круговерті тривожних сирен та еміграції вони неначе стали прозорими та невидимими…
А особливості комунікації всі розуміють: адже бабуся у 80 років не завжди вміє користуватися телеграмом чи вайбер, і це унеможливлювало виживання.
Для задоволення цієї потреби ми заключили співпрацю з двома кухнями на лівому березі, налагодили постачання продуктів для приготування, організували адресну доставку авто та велокур’єрами. Цей напрямок продовжує роботу до сьогодні.
Наша команда конектилась з волонтерами інших районів Києва, особливо з Дарницьким. Ми обмінювались тим, що мали, включаючи заявки. Іноді прохання людини з правого берега потрапляли у чати лівого і навпаки. Всі добре пам’ятають яким квестом був проїзд мостами. Поодинці волонтерські організації можуть набагато менше, ніж разом!
Так, я чітко впевнена, що саме такі самоорганізовані команди волонтерів, як наші ТРОЯнські КОТани, у великому сенсі слова “витягнули” вразливі категорії киян у перші тижні військових дій, далі приєдналась КМДА. Як стало тихіше у місті – й у нас стало менше роботи.
– Яке було спонсорство? Хто допомагав?
– Перші і головні донатори – моя велоспільнота. Вдивитись у назву – КОТани – це ті, що катають мовою веллерів. Хлопці та дівчата, що не мали змоги допомогти фізично, робили це грошима.
Перший тиждень витягували на власних коштах. І нікому не було шкода ні тисячі, ні п’ять… Бо ми розуміли, що попереду невідомість – чи будеш ти живий і куди їх витратиш.
Далі підключались знайомі, друзі друзів та ланцюжок небайдужих потягнувся далі закордон.
– В темі волонтерства постало багато питань з контролем коштів, що надходять. Як на твою думку це можливо робити?
– Контроль коштів – то “ахіллесова п’ята” волонтерського руху. Адже темних людей ніхто не відміняв. Мені пощастило з колежанкою та близькою подругою Юлією. Як бухгалтер – вона найкраща, тому прозорість витрат перевіряли не раз.
Щодо порад, то у мене замало досвіду для такого рівня. Моє побажання – роби так, як зробив би для власної дитини, сестри, брата чи мами.
– Потім ти вирішила поїхати з України, що підштовхнуло?
– Діти. Я мама двох підлітків. Сину 16 років, доні 11. Вони мій найбільший скарб – їх вивезли у село, а далі у Польщу в евакуацію. Далі, моїй мамі з дітьми було дуже важко, та я її розумію. Вона щойно пережила втрату коханого чоловіка, налаштувалась спокійно провести літо на дачі, а тут війна, турботи і двоє знервованих підлітків.
Ми і зараз не у рідному краї – нас прихистили друзі в Будапешті.
Волонтерів своїх тут вистачає, тому не плуталась під ногами і знайшла можливість допомагати індивідуально.
– Як волонтерський проєкт працює без тебе зараз?
– Більшість процесів зменшили обороти. Телеграм чат – це ресурс пошуку та надання допомоги. І я радію, що містяни прагнуть бути корисними та підтримують один одного.
Чат не без мене. Наразі витрачаю час лише на модерацію чату від спаму, підозрілих учасників та шахраїв. І як кажуть – завжди на зв’язку.
Життя в еміграції має свою швидкість, труднощі. Було таке, що випадала з волонтерського руху на тижні.
– Як складається твоє життя за кордоном, якщо коротко, як би ти його описала?
– Ти знаєш про мої мрії подорожувати. Але я не мріяла, щоб справдилися вони таким чином. І смішно, і сумно водночас.
І ця думка кружляє у повітрі – ти хотів переїхати, змінити роботу, відпочити, нічого не робити? Отримав! Чого ж не радієш?…
Я високоадаптивна людина. Мені подобається шлях боротьби та перемоги, хоч над собою, хоч над обставинами. Дякую всесвіту за щастя зустрічати більше доброти та чуйності у людях, бути корисною, мати життя у безпеці та здоров’ї.
Я сто разів подякувала собі за вивчену англійську у підлітковому віці – вчила, бо подобалось. Зараз щоденне спілкування англійською складає 80% мого часу. Скіли нарощуються, як м’яка броня, допомагають боротися і діяти, йти далі.
Я навіть пройшла співбесіду та пропрацювала в англомовному середовищі місяць, але звільнилась – важка фізична праця виснажила, діти бачили мене пару годин на день, прийняла рішення жити на те що є – маю підтримку від коханого, що у Києві.
Продовжую шлях в арт терапії – навчаюсь та практикую. Щось мене штовхає саме у цей бік, скоріше всього багаторічний досвід малювання і те, що для моєї свідомості це звичний та легкий шлях у змінах внутрішніх станів.
Нещодавно придбала холсти та олійні фарби, пензлі – живопис вже сниться.
Прийшов час створювати, дихати на повні груди, показати власним прикладом – українці талановита та сильна нація!
– Що б ти побажала нашим читачам, окрім найшвидшого мирного неба?
– Не жити мріями…а будувати плани! Бо мрія з планом втілення – це вже шлях у краще.
Маю декілька особистих правил у житті. І одне з них – йти звідти, де погано, туди де буде (навіть ймовірно) краще.
Але не втрачати здоровий глузд – рожеві окуляри мають давно бути на смітнику.
Наразі головним є не лише мир у небі над Україною, а ще й мир у серці – впевненість у своєму місці на Батьківщині, бажання повернутися.
Уяви, скільки мудрих та розумних жінок побачили світ з іншого боку, ніж просто тревелінг. І які важливі цінності зароджувались у цій вимушеній еміграції, які норми нової реальності і силу привезе та втілить у життя кожна з них! Це надихає!
Україна обдарована Богом земля з працьовитим та добрим народом, і кожен з нас вже переможець.
Бесіду вела Уляна Кулікова, керівниця проєктів Profi