26 Чер Вікторія Єрмакова, Польова кухня: Час показав, що всі складнощі можна подолати
У Деснянському районі “Польова кухня Б-50” відома майже всім. Це велике волонтерське містечко за час війни розрослось буквально на очах. Навіть у найбільш тривожні часи робота тут велась цілодобово: тут ріжуть, чистять, готують салати, варять борщі та каші, щоб нагодувати лікарні, військових та тих, хто потребує їжі.
Масштаби вражають: в середньому тут готують 7 тисяч порцій на день, а часом ця кількість сягала і 10 тисяч. Та “Польова кухня” давно переросла просто кухню – сюди звертаються за допомогою з усієї України. Тут намагаються нікому не відмовляти. Про те, як усе починалося, говоримо з Вікторією Єрмаковою, яка удвох зі своїм чоловіком заснували “Польову кухню”.
– Вікторіє, з чого почалося твоє волонтерство? Розкажи про той день?
– Все почалося з того, що ми з чоловіком підійшли до хлопців із тероборони та запитали чим ми можемо допомогти. “Нагодуйте нас” – почули у відповідь. Саме так з’явилась ідея польової кухні. Двадцять п’ятого о десятій ранку ми поїхали в адміністрацію, потім у військкомат, де нам видали польову кухню.
– Хто допомагав з самого початку?
– Нас було троє: я, мій чоловік та водій. І у нас був тільки чай та цукор . Почали звертатися до людей за допомогою через соцмережі.
У перші дні всі були налякані, допомагали лише одиниці. Але ці одиниці стали кістяком тієї команди, що є зараз. Їм велика подяка. Поступово почали підтягуватися люди, ресторани, магазини, овочеві бази, вони дуже допомагали, їм великий уклін. Вже за кілька днів до нас був безперервний потік: хтось щось приносив (продукти, чай, навіть воду). Хтось підходив поїсти – брав бутерброди, чай. Хтось просився допомагати.
– Чи був подібний досвід раніше?
– Ми з чоловіком працюємо у журналі “Дивослово”, і звісно нічого подібного в нас у житті не траплялося. Проте дивним чином до нас притягувалися ті люди, які були потрібні тут і зараз. Це – інженери, технологи з приготування їжі, власники складів… всіх складно перерахувати, але це було схоже на диво. Адже щойно з’являлась проблема – тут же знаходилась людина, яка мала знання, досвід і сили, щоб її вирішити!
Можливо, я і помиляюсь, але мені здається, що якщо Бог посилає нам саме таких людей задля перемоги, значить, ми робимо усе правильно. Це надихає, навіть коли здається, що все погано.
– Якою була ваша особиста мотивація для того, щоб почати волонтерити?
– 24 лютого, коли ми прокинулись і стало зрозуміло, що війна почалась, ми з чоловіком просто поглянули один одному у вічі і зрозуміли, що стоятимемо до кінця. Ми були налаштовані дуже рішуче, і напевно тому все вийшло.
У нас є діти, внуки і це головна мотивація – зберегти для них Україну та майбутнє. А ще була лють, що орки це майбутнє в нас хочуть відібрати. А ще – неймовірний підйом, повна консолідація сил, коли знаходишся у колі таких самовідданих, чудових людей.
– Чи були сумніви, що нічого не вийде?
– Мені здається, що ми про це навіть не встигали замислюватись. Було дуже багато роботи, багато завдань, які необхідно було вирішити. І це, напевно, рятувало від поганих думок.
Мені здається, що якби був час добре все обдумати, можливо, ми і не наважились би на все це.
– Що було найскладніше?
– У перші дні дівчата були сильно налякані, я не знала, як їх заспокоїти… Вони відмовлялись їсти-пити, доводилось переконувати їх, що потрібні сили. Часто бігали в бомбосховище, це ще більше вибивало. Рятували українські пісні…
Гостро стояли питання безпеки, адже ми багато допомагали військовим і “Польова кухня” була під прицілом. Спершу ми взагалі відмовлялись приймати їжу, яка була не герметично запакована, навіть викидати доводилось. Згодом примушували тих, хто приносив їжу на наших очах куштувати, і тільки тоді ми її приймали.
На початку на “Польовій кухні” ще не було укриття від холоду та дощу, не було гарячої води, навіть стільців не було. Прийом продуктів і роздача були за одним столом. Було холодно і дуже складно. Але точно було краще, аніж удома.
– Хто долучився з часом? Хто ваша команда та як вона сформувалася?
– Люди почали підтягуватися одразу. Сусіди, ті хто жив поруч і бачив, що відбувається. Ми з першого дня дали оголошення в місцевих групах на ФБ – більшість людей приходили звідти. Жінки просто зі сльозами вмовляли пустити їх на кухню допомагати. Приходили цілі родини, приходили жінки з дітьми. Ми почали дуже швидко рости.
Швидко наша команда виросла до понад 300 осіб, які працювали у 3 зміни. Це єдиний живий організм, де кожен на своєму місці, кожен знає, що потрібно робити.
– Скільки людей включені у вашу волонтерську ініціативу “Польова кухня” зараз?
– Нещодавно ми підрахували всіх, хто приходив на “Польову кухню” нам допомагати. Це понад 700 осіб за весь цей час. Це неймовірні люди… Серед них – талановиті співаки, спортсмени, навіть є майстер спорту, фінансисти, підприємців багато, інженери, бухгалтери, вчителі та журналісти.
І це не враховуючи тих волонтерів, які потоком до нас приходять, приносять продукти, одяг, банки, ліки і т. д.
– Хто до вас звертається чи ви самі шукаєте тих людей, кого потрібно нагодувати? Який механізм допомоги?
– Нас знають і до нас найчастіше звертаються за допомогою. Іноді – довантажити машину продуктами, іноді – безпосередньо командування ЗСУ пише звернення про допомогу. Звертаються мери міст або старости громад. Часто – неофіційні звернення волонтерів про допомогу. Усю наявну інформацію про потреби ми ретельно перевіряємо і беремо у роботу.
– Можете озвучити “масштаби” вашої допомоги на сьогодні?
– Якщо говорити про їжу – це до 8-10 тис. порцій на день. Ми щодня годуємо ЗСУ, підрозділи ТрО, лікарні. Був тиждень-два, коли зменшилась активність – наші підопічні хлопці поїхали на фронт, але зараз з’явились нові.
У нас цілодобово відчинений пункт видачі гарячої їжі на “Польовій кухні” – військові, пенсіонери до нас заходять поїсти. Також відкрили декілька мобільних точок у Деснянському районі, куди раз на день привозимо їжу. У березні-квітні годували двічі на день, адресно розносили продукти самотнім покинутим людям з обмеженими можливостями. Але насправді ми майже одразу вийшли за межі просто “Польової кухні”.
– Яким чином?
– Ситуація в країні від початку війни змінюється й ми реагуємо на ці зміни.
У перші дні війни була потреба насамперед в їжі та ліках. Ми готували їжу, розшукували, закуповували критично-важливі ліки. Після деокупації Київщини та Чернігівщини до цих потреб додалася потреба в одязі та простих побутових речах. У багатьох людей було знищене житло, а значить і все що було. І ми займались збором, сортуванням та доставкою необхідного до людей на деокупованих територіях – возили продовольство, одяг та предмети першої необхідності на Київщину, Чернігівщину, Чорнобиль, співпрацювали з Нацполіцією, зараз передаємо допомогу у Валки, на Авдіївку.
Передавали їжу зоозахисникам, конюшням, яків були у скрутному становищі…
Наразі лінія фронту завдяки професіоналізму ЗСУ, та стійкості народу України відсунута від нас, але ж є ще багато людей яким допомога потрібна на півдні та сході, й ми шукаємо можливості для того, щоб доправити гуманітарні вантажі до людей які у скрутному становищі.
Що стосується співпраці з ЗСУ – в нас працює навчальний центр для військових. Після практики тут військові можуть розгорнути “Польову кухню” у будь-яких умовах. Збирали продовольство, одяг, каримати, допомагали ЗСУ навіть з ліжками… Намагаємось не відмовляти, коли є можливість допомогти.
– Які завдання стоять перед вашою організацією в найближчому майбутньому?
– Розвиваємо виробництво галет та сушимо м’ясо. До нас все частіше звертаються саме за такою допомогою, адже є багато місць, де немає найменшої можливості щось приготувати. Тому ми будемо розвивати ці напрямки.
Проте все залежить від потреб, які будуть виникати. Дивимось, що відбувається та намагаємось зрозуміти, як це вплине на найближче майбутнє.
Зараз у місцях бойових дій орки стирають з лиця землі багатотисячні міста. Люди, які змушені були покинути свої домівки й роз’їхалися по усьому світу, будуть повертатися до України й потребуватимуть будь-яке житло, в якому можна буде зупинитися, та шукати, як прогодуватися.
Це нові виклики, з якими доведеться справлятися країні. І ми вже думаємо, як ми будемо тут корисні.
– З якими складнощами зіштовхуєтесь? (якщо так) І як вирішуєте проблемні питання?
– Звісно, сьогодні складно чекати від людей тієї підтримки, яка була 2-3 місяці тому. Люди вийшли на роботи або зайняті пошуком роботи. Обсяги допомоги теж стали значно менше. Менша увага з боку суспільства. Якщо в перші місяці у нас мало не щодня були журналісти провідних світових видань – СNN, NYT, Euronews, Китай, Італія, Ізраїль, Австралія…То сьогодні ми залишились сам на сам зі своїми проблемами. Але цей час показав, що всі складнощі можна подолати.
– Хто вам допомагає фінансово/матеріально?
– Це абсолютно різні люди… Коли “Польова кухня” тільки починала працювати, до нас підійшла бабуся, пенсіонерка. Ми не знали її – вона не знала нас. “Я знаю, як це складно починати”, – сказала вона, і віддала свої 5 тисяч гривень.
Тоді на ці гроші ми купили чай, каву, продукти і це дало нам хороший старт. З цих продуктів на початку ми готували, допомагали теробороні та хлопцям, які стояли у черзі, щоб потрапити до числа захисників. Нещодавно бабуся передзвонила, сказала, що змогла назбирати ще трохи грошей для “Польової кухні”.
Таких історій багато. Накопичена тисяча гривень від 10-річного хлопця, який дуже хотів допомогти військовому… Гроші від дідуся на бронежилет військовому…
Отримали суттєву фінансову допомогу з-за кордону. Сніжана Єсауленко, будучи директором апарт-готелю The Gresham у Лестері (Англія), проводить цілі кампанії зі збору коштів через сторінку Just Giving.
Усі ці люди – наш фундамент та підтримка!
– Чим ви мотивуєте людей, які залишаються в команді “Польової кухні”?
– Не ми їх мотивуємо.
Їх мотивує можливість допомагати, наближати перемогу. Адже тримати тил – це дуже важливо. В нас немає коштів, щоб платити людям. Все тримається на їхній самосвідомості.
Але завдяки окремим нашим волонтерам в нас навіть є певна нематеріальна мотивація… Наприклад, Марина вирішила робити безкоштовно волонтерам масаж… а Оксана безплатно робить зачіски. Кошти дівчата категорично брати відмовляються, просять перераховувати на потреби ЗСУ. Так що у нас в цьому плані майже як у великих ІТ-компаніях 🙂
І знаєте, є відчуття, що зараз хоча й важко, але відбувається дещо особливе. Така велика трансформація. Ми ростемо, наш дух росте. І бути тут – це проживати разом справді величні часи, моменти, які не забудеш. Це нізащо не можна пропустити.
– Що б наразі вам допомогло в виконанні поставлених завдань?
– Як би банально це не звучало, але це в першу чергу фінансування. На внутрішніх ресурсах країни ми витримали вже чотири місяці війни. Під внутрішніми ресурсами я маю на увазі ті кошти, якими мали змогу ділитися ми, волонтери, які долучилися, наші друзі, та друзі наших друзів. Але люди в країні вже виснажені, це відчувається.
Ми сподіваємося на побудову співпраці з міжнародними благодійними організаціями за спільними гуманітарними напрямками.
Дізнатися про нас легко, поглянувши на наші справи. Маю впевненість к тому, що вони й будуть відповіддю чи варто цю ініціативу продовжувати. А до співпраці ми завжди відкриті. Тому працюємо далі. Долучайтеся!
Інтерв’ю підготувала Ірина Чернявська, головний редактор Profi Space media