05 Лип Дем’ян Шевко, політолог, воєнний журналіст: Я просто киянин, що опинився там, де можу приносити більше користі у цей вирішальний момент історії
Дем’ян Шевко – політолог, воєнний журналіст, волонтер, який за два тижні до війни повернувся в Україну з Польщі, де успішно жив та працював останні кілька років. Розпитали про те, що його змусило прийняти таке рішення та в чому зараз полягає його діяльність на рідній землі.
– Я трохи знаю твою історію і вважаю, що вона незвичайна. Як ти прийняв рішення повернутися в Україну з Польщі, де проживав довгий час?
– Ти права, якби ти запитала мене пів року тому, чим я планую займатися влітку 2022 року, то я би точно дав тобі неправильну відповідь. Але ми всі опинилися у цій екстремальній ситуації, яка кардинально змінила життя кожного з нас. Тому моя історія зовсім не така вже й незвична.
Як науковець я професійно займався проблемою ролі України в офіційному дискурсі Російської Федерації. Іншими словами, я вже багато років уважно слідкую за російськими інформаційним, культурним, соціальним та політичним просторами. Тому, можливо, мені було трішки легше передбачити початок війни з Росією. Але загалом, я просто киянин, що опинився там, де можу приносити більше користі у цей вирішальний момент історії. Чесно кажучи, мені важко уявити себе зараз десь в іншому місці, ніж тут.
– Ти знав, що буде війна – як ти до неї готувався? Як минули для тебе перші військові дні?
– З кінця 2021 року росіяни свідомо розпочали ескалацію у стосунках з Україною та іншими країнами Заходу, стягуючи війська по периметру нашого кордону. У січні в мене з’явилася впевненість, що росіяни готові підняти ставки через пряме військове втручання. До кінця не був зрозумілий тільки масштаб агресії.
Для переважної більшості цивільних людей до війни приготуватися важко, і я теж не є виключенням.
24 лютого я прокинувся від обстрілу Києва балістичними ракетами та зрозумів, що у мене немає чіткого плану дій. У перші дні я стояв у чергах, щоб записатися у тероборону, рив окопи біля свого будинку, проходив медичну комісію для військкомату, відновлював зв’язки та намагався зрозуміти, де я можу більш ефективним.
– Розкажи, як ти потрапив у воєнну журналістику і з чого почалася твоя робота?
– Доволі випадково я дізнався, що один британський журналіст шукає місцевого помічника, щоб висвітлювати війну в Україні. Ним виявився всесвітньо відомий воєнний журналіст The Independent – Кім Сенгупта. Це супер професіонал міжнародної журналістики і дуже цікава людина. Ми дуже добре порозумілися і з того часу пережили разом багато пригод і підготували не одну статтю, що мала неабиякий розголос в інформаційному просторі.
– В яких гарячих точках ти вже побував?
– Якби ви задали це питання будь-якому західному журналісту, то він би відповів: “Я побував у Сирії, Афганістані, Україні…” Для багатьох людей у світі вся Україна зараз – це гаряча точка. Київська, Чернігівська, Харківська області… Нещодавно я повернувся з Донбасу. Попереду – південний фланг нашої оборони. Фактично, у будь-якій точці лінії зіткнення, ти попадаєш у небезпечну зону, коли наближаєшся на 5-10 кілометрів до лінії фронту або ближче.
– Я не можу собі навіть уявити, з чим ти стикаєшся під час своєї роботи, але не можу не запитати: що тебе вразило найбільше?
– Хороше питання, на яке важко відповісти однозначно. Я вже декілька днів знаходжуся у Києві, куди повернувся з Донбасу. Ще досі звикаю до контрасту життя на фронті та на безпечній території України (військові та волонтери називають її “Большая земля”).
Переїжджаючи з Краматорська до Дніпра (якісь 250 кілометрів), ти наче потрапляєш в інший світ. Там ти шкірою відчуваєш напругу на обличчях, а у Дніпрі на вулицях – фонтани, працюють ресторани, безтурботні розслаблені красиві люди їдять морозиво. Я повністю підтримую відновлення малого бізнесу, але хотілося б щоб люди більше звертали увагу на те, що зовсім поряд ми кожен день маємо жертви.
Неможливо звикнути до страждань, які приносить ця війна. Дуже важко підібрати слова, коли ти розмовляєш з чоловіком, у якого у результаті авіанальоту вщент зруйновано приватний будинок і все майно, а він якимось дивом залишився живий. Або з пораненою молодою мамою з рейсового автобуса, що був обстріляний кадирівцями БТРом та у якому велика частина пасажирів загинули, а інша – залишилася важко пораненими. Коли ти безпосередньо стикаєшся з десятками подібних історій за такий короткий проміжок часу і напевно знаєш про сотні й тисячі. І це не тільки надзвичайно вражає, але ще й переконує, що у нас немає варіанту програти цю війну.
– Що зараз допомагає ЗСУ, а що заважає наближатися до перемоги на твою суб’єктивну думку, звичайно (не від імені преси)?
– На це питання легко відповісти, бо багато разів чув відповідь у безпосередніх розмовах з нашими бійцями. Треба зрозуміти, що за останній місяць характер війни серйозно змінився. Росіяни зробили роботу над помилками, змінили тактику і використовують величезну перевагу у артилерії та авіації. Тому швидка поставка достатніх кількостей далекобійної артилерії, танків та боєприпасів до них зараз є ключовою проблемою. Швидка поставка. Крім цього треба розуміти, що зараз українська армія по суті екстрено, але повністю переходить на стандарти НАТО. Для успішного (а головне швидкого) виконання цієї задачі максимум ефективності мають показати не тільки західні, але і наші чиновники.
Не сприяє також наша “рідна” корупція, що заважає ефективній волонтерській логістиці всього: починаючи від медикаментів і закінчуючи дронами. Заважає також занадто “переможний” тон більшості наших ЗМІ та відповідна реакція суспільства.
– Ти – за освітою політолог, вивчав дипломатію, чи віриш ти в дипломатські інструменти вирішення конфлікту наразі?
– Це той самий випадок, відомий вислів Клаузевіца добре працює: «Війна є не що інше, як продовження державної політики іншими засобами». Ця війна відбувається тому, що ми як країна і як народ дуже хочемо вижити і розвиватися, а росіяни дуже хочуть нас знищити, і ці два бажання суперечать одне одному. Разом з цим треба пам’ятати, що Росія має дуже багато військових ресурсів, і, за деякими оцінками, є другою у світі за кількістю зброї. Враховуючи ці дві обставини, нам треба бути готовими до тривалої війни. Війни, нашим завданням мінімум у якій є не програти. Дипломатія почне бути ефективною тільки після фіксації результатів війни у двосторонньому договорі між Україною і Росією і не раніше.
– Як ти оцінюєш міжнародну допомогу Україні, чи відчувається ця підтримка не в соціальних медіа, а на фронті?
– Відчувається, але недостатньо. Потрібно більше потужної зброї. Зараз усі свідомі політики та волонтери у всьому світі намагаються пришвидшити поставки зброї та організувати ефективне навчання наших військових.
– Що, на твою думку, повинен робити зараз кожен невійськовий громадянин України?
– Зрозуміти ступінь небезпеки та включатись у боротьбу у сфері, де ви найбільш компетентні. Війна точиться не тільки не полі бою. Важливо зрозуміти, що ефективно працювати на перемогу можна не тільки на передовій. Дійсно, наші воїни виконують найважчу роботу і виконують її чудово. Для мене особисто це є найкращою мотивацією, щоб робити все, щоб максимально полегшити їм життя, де б я не знаходився.
– Що б ти побажав нашим читачам, крім найшвидшого мирного неба звичайно?
– Я б хотів їм побажати здоров’я, щастя, самореалізуватися, вивчати іноземні мови і самореалізуватися – але це тільки у другу чергу. У першу чергу, я б хотів сказати, що кожному з нас було б непогано проаналізувати свій робочий день і знайти хоча б декілька додаткових кілька годин на тиждень, щоб присвятити їх волонтерській діяльності або будь-якій іншій діяльності, що допоможе нашим хлопцям на передовій. Ніколи не пізно, але більш правильного моменту для цього може і не бути.
Бесіду вела Уляна Кулікова, керівниця проєктів Profi