21 Лип Ганна Блінд, Miele: Намагайтесь ставитися з повагою до іншого менталітету
Ганна – давня подруга і жінка, яка точно заслуговує на повагу і захоплення. Чому? Ви точно зрозумієте це у процесі відповідей на запитання.
Ідея цього інтерв’ю прийшла під час роботи з переміщеними на територію Німеччини жінками, їм воно і присвячується!
Ганна Блінд – продукт-менеджерка Miele. Українка, яка проживає в Німеччині 18 років. Хобі: спорт, література, мода, їжа, ЗСЖ, сауна, рукоділля, психологія, подорожі.
Займалася активною волонтерською роботою в перші 4 тижні війни, наразі – за потреби.
– Ганно, ти живеш у Німеччині вже дуже давно, ще зі студентства. Розкажи, як тобі прийшла ідея вчитися та жити в Європі у далекому 2004 році?
– Власне, ідея не була моєю. Ідея вчитися у Європі належала моєму батьку, професору, Заслуженому працівнику освіти України. Батько сам завжди мріяв і дуже хотів навчатись в одному із західних університетів, але за кордон його не випустила комуністична система. Радянський Союз був відмежований від Заходу «залізним занавісом». За словами мого батька, поїхати на навчання за кордон можна було лише з дозволу КДБ або високих партійних органів. При цьому ті, кому пощастило це зробити, самі ставали агентами КДБ.
Тому навчання за кордоном було батьковою нереалізованою мрією, яку він реалізував у мені. Батько хотів розширити діапазон моїх можливостей, мій кругозір тощо.
– Як все ж таки ти себе ідентифікуєш: як німкеню / українку / емігрантку?
– Відчуття змінювалося з роками. Ще декілька років назад я не могла уявити сказати вголос “я – німкеня”. Але час плине, певні асиміляційні процеси невпинно формують мене і зараз, після 18 років проживання в країні, така ідентифікація себе вже звучить органічно для мене самої.
Наразі я відчуваю себе тією, ким я офіційно є: повноцінною і повноправною жителькою Німеччини з українським корінням.
Хотіла б зазначити, що емігранткою я ніколи сама себе не називала чи не була названа. Я була запрошена на навчання у рамках міжуніверситетської Угоди про співробітництво, як відмінниця в своєму Українському університеті (NULES), із добрим знанням німецької і англійської мов.
– А тепер ближче до теми: що було тобі найскладніше прийняти у новій країні, у Німеччині у ментальному плані? Як ти з цим працювала?
– У перші роки навчання найбільшим викликом для мого тогочасного мислення була розробка навику брати відповідальність за прийняття на себе рішень. Звучить банально. Але в повсякденні було важко. Приведу приклад. Система освіти вищої школи Німеччини передбачає, що студенти самостійно роблять певний набір предметів / модулів, вибирають, пишуть резюме, запрошуються на процес відбору у роботодавця, у якого проходять практичний семестр, тобто, повноцінно працюють, наприклад, на виробничому підприємстві. Фактично, точнісінько так як далі у “реальному житті”.
Особисто я на той час, щойно приїхавши з України, не була до цього готова готова.
Як я цим працювала? Гнучкість тодішнього віку дозволила швидко зрозуміти різницю систем і почати поступово практикувати нове мислення. Вчилася відловлювати власні внутрішні бажання і імпульси, озвучувати їх у різних колективах, шукати шляхи втілення.
Бути допитливою. Навчилася прокидатися дуже рано, розвивала далі пунктуальність, прискіпливість, прагматичність, відчуття відповідальності за власність і за оточуюче середовище. І це лише невеликий перелік німецьких чеснот (Tugende), які я в собі розвинула.
Німецький менталітет був сприйнятий мною без проблем. Я зрозуміла його, сприйняла його особливості і він ніколи не викликав у мене внутрішнього спротиву.
Foto: Andreas Poschmann
– Як жінка емігрантка взагалі почувається в Німеччині в робочому та особистому плані?
– У Німеччині є всі можливості реалізуватися, як в кар’єрному, так і в особистому плані. Ні в робочому, ні в особистому плані я ніколи не відчувала жодних утисків. Якщо ти кваліфікована, креативна, здатна приймати нестандартні рішення, постійно підвищуєш свій фаховий рівень, при цьому комунікабельна і розумієш колективний інтерес – тоді ти, як і скрізь, бажаний член будь-якого колективу.
Продовжуючи ідею попереднього запитання, зазначу, що в цьому суспільстві важливо знати, чого ти хочеш і чітко формулювати власні бажання і ідеї. А ще, розуміти, що відрізняє тебе від інших, що пропонуєш роботодавцю саме ти?
– Як будувалися / будуватись твоя кар’єра за кордоном? Чи тут можливо досягти висот емігрантам?
– У 2009 році я закінчила Технічний університет м. Дрезден (TU Dresden) за спеціальністю інженер-розробник.
З 2009 по 2015 рік я працювала продукт-спеціалістом на заводах компанії Deere & Company. Це американська машинобудівна публічна компанія, один із найбільших виробників сільськогосподарської техніки у світі.
Я починала працювати спеціалістом в області навігаційних систем для сільськогосподарської техніки в м. Кайзерслаутерн (John Deere Technology Innovation Center). Через пару років я вирішила змінити продукт відповідальності і перейшла до команди в м. Мангейм, де випускають колісні трактори потужністю до 275 кінських сил.
Останніх 5 років я працюю продукт-менеджеркою на німецького виробника побутової техніки преміум-класу Miele в м. Гютерсло.
З певністю можу сказати, що всі передумови для самореалізації в цій країні є.
Зауважу лишень ще раз. Емігрантам, у сенсі переселенцям через неможливість реалізації у власній країні чи через війну, голод, переслідування і т.п., тобто, дорослим людям, яких доля раптово винудила виїхати за кордон, пеермістила зі звичного середовища у незвичне, досягти «висот» часто не вдається. Для них важливо хоч якось вижити, пристосуватися. Особливо без знання мови. Щоб влаштуватись більш-менш пристойно, доведеться докласти неймовірних зусиль – вивчити мову, оволодіти спеціальністю тощо.
– Я знаю ти багато займалася питаннями жінок біженок. Що, на твою думку, було для них найскладнішим і як можна полегшити ситуацію?
– Жінки-біженки – це також емігранти. Хай навіть тимчасові. Вони реально вирвані з корінням із звичного середовища, бо були змушені рятувати себе, своїх дітей. Спробуйте пересадити здорове, доросле дерево в інший грунт. Воно точно хворітиме, воно довго приживатиметься, чахнутиме і невідомо, чи приживеться. Ось так і з біженцями і їх сім’ями. Зверніть увагу – біженцями. Хто не «біженець», а просто хотів емігрувати, той готується, налаштовується, мову вивчає тощо.
Я спілкувалася з багатьма жінками-біженками. Вони попали у зовсім незвичний соціум, де відсутні звичні родинно-дружні зв’язки, які у них були вдома, відсутня робота, джерело постійного доходу і незнання мови… Вони живуть за кошти чужої держави.
На довгу перспективу полегшити ситуацію можна завдяки пролонгованим соціальним програмам, які допомогли б біженцям інтегруватися у суспільство. Це важко зробити за короткий час. Це багатомільярдні видатки, це багаторічні програми адаптації для дорослих, для дітей. При цьому важливо не понизити рівень життя власних громадян.
Тому наразі план такий: пригріли, допомогли, нагодували, забезпечили соціальним пакетом і, сподіваємося, що дуже скоро війна закінчиться і біженці повернуться до Батьківщини. Всі війни колись закінчуються.
А той, хто талановитий і вміє виконувати поставлені задачі, опанував мову – того брали і беруть на роботу у всі часи. Але таких – меншість.
На побутовому рівні я, звичайно, допомагаю і словом, і ділом, і матеріально. Звісно. Кожен протидіє цій жахливій війні як може
– Що у наших українських жінок є нестандартне сильне, а чому нам потрібно вчитися в європейців?
– Характерною рисою українських жінок є їхня неймовірна терплячість, працелюбність, а ще гнучкість, здатність пристосовуватися. Вони чуттєві, здатні до співпереживання. Вони гарно співають, танцюють. Українки – справжні господині, смачно готують і займаються рукоділлям. Українки – творчі, часто мають нестандартне мислення.
Я вважаю, що можна повчитися незалежності в сенсі емансипації. Жінка є такою ж цінною частиною суспільства, як і чоловік. Незалежно від того, одружена вона чи ні.
Foto: Andreas Poschmann
– Як ти вважаєш, що найголовніше ми українські жінки можемо винести з цього, досить болючого, але все ж до досвіду еміграції? Що слід привезти назад на батьківщину після закінчення війни?
– Просто перерахую дещо: порядок, дотримання правил, дисципліни, взаємоповагу, ввічливість, організованість, відчуття відповідальності за оточуюче середовище, виховання дітей самостійними.
– Що б ти побажала нашим читачам, окрім найшвидшого мирного неба?
– Українців зараз багато за кордоном. Намагайтесь ставитися з повагою до іншого менталітету, будьте гостем, якого хочеться ще раз запросити, а не забути як якусь незрозумілість… Представляйте Батьківщину достойно.
Будьте допитливими. Вчіться. Вчить мову, закони і традиції країни-приймача.
Процитую українського гіганта слова Ліну Костенко:
“…І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!”
Будьте взаємно ввічливими!
Бесіду вела Уляна Кулікова, керівниця проєктів Profi