21 Жов Марія Лучанінова, Благодійний Фонд “Help Ukraine Today”: Ми просто не могли і не хотіли зупинятись
Продовжуємо серію інтерв’ю з волонтерами та волонтерськими організаціями. І сьогодні наша гостя – Марія Лучанінова, співзасновниця Благодійного Фонду “Help Ukraine Today”, Head of Partnership CHI Software.
– Маріє, розкажи трохи про себе та ту сферу діяльності, в якій ти розвивалась до 24 лютого.
– Моє життя розділилось на до 24 лютого і після. Свою діяльність після університету я розпочала працюючи адміністратором ресторану у Харкові. Після кількох років плідної роботи я стала керівницею цього закладу і мала у штаті близько 30 співробітників. Це були цікаві 8 років мого життя – я мала досвід не тільки керуючої, а й знаходила різні проблемні місця у цій сфері, намагалась усувати їх ще до того, як це мало вагомі наслідки.
Також я займалась промоушеном та івентами нашого закладу, мала досвід комунікації з медіа, працювала з соціальними мережами.
Потім, коли трапилась пандемія ковіду я вимушена була змінити напрямок своєї діяльності і встигла спробувати попрацювати на різних посадах: від смм-менеджерки та маркетолога до менеджерки в IT, та навіть балотувалась у місцевих виборах з партією «Голос».
Наразі я працюю керівницею партнерського напрямку в IT-компаніі CHI Software. Маю невелику команду, яка робить все необхідне, щоб розширювати партнерські зв’язки та ще краще і швидше реалізовувати різноманітні проєкти. Компанія дуже підтримує морально і фінансово мою волонтерську діяльність.
– Де тебе застали перші дні війни та як ти їх пережила?
Я прокинулась під вибухи приблизно о 5 ранку на Північній Салтівці. Мене охопив страх і обурення одночасно. Я знала, що буде війна і не сумнівалась, але як і багато хто, не уявляла як саме вона буде відчуватись.
Ми прожили вдома 7 днів. 7 страшних днів, коли майже не було і години без вибухів. Ракети, артобстріли та під кінець авіація.
Ми чекали влучного часу, щоб виїхати. Це однозначно були не перші дні, бо саме тоді ворожі танки і ДРГ були на околицях міста. Переломним моментом було попадання снаряда у сусідню квартиру. За стіною, де ми сиділи. Після цього була ніч у підвалі і чітке рішення покинути місто, вивезти близьких, а потім повернутись та почати допомагати людям.
– Як і коли тобі прийшла ідея займатися волонтерством?
– Саме там, на Північній Салтівці, у підвалі. Я не могла сидіти просто так. Розуміла, що зараз хаос і паніка, але коли все трохи заспокоїться, то у людей будуть конкретні потреби і хтось повинен їх закривати. Розпочала з того, що здалось мені найважливішим – допомоги бійцям з екіпіровкою. Маючи багато знайомих, нам із товаришем Миколою Шевченко досить швидко вдалось знайти кошти закупити перші партії бронежилетів.
Так все і почалось – ми просто не могли і не хотіли зупинятись!
– Розкажи детальніше про ваші успіхи у волонтерському русі. Чим ти особливо пишаєшся?
– Я пишаюсь кожним своєчасно закритим збором. Бо наразі така ситуація, що інколи може бути пізно. Але, мабуть найбільша моя гордість – це ті моменти, коли ми ставали частиною «великих запитів» і допомагали бійцям на Харківському напрямку із покупкою авто, квадроциклів, дронів, а також до трагічних подій на «Азовсталі» встигли передати воїнам «Азову» бронежилети, ліки, екіпірування, гуманітарну допомогу.
– Є якісь особливо вразливі історії, які трапилися під час волонтерської діяльності?
– Мене особисто дуже вразила історія, яку розказали наші волонтери після поїздки з гуманітарними вантажами у села Харківської області. Там вдалось поспілкуватись з директоркою школи, у якої вже брали до цього інтерв’ю американські журналісти.
21 день вона голодувала, бо не хотіла співпрацювати з окупантами. Близько місяця її возили з місця на місце з мішком на голові та зв’язаними руками і піддавали моральним знущанням. Це незламна жінка, яка дала зрозуміти, що навіть під страхом смерті не стане співпрацювати з режимом москалів.
Я пишаюсь несамовитою силою волі та мужністю цієї людини. Вона розповідала це зі сльозами на очах – це були сльози болю від пережитого, та сльози щастя від того, що вона жива і нескорена, та зараз має змогу поділитись тим, що відчула.
– Що, на твою думку, не вийшло і чому?
– Не вийшло досить швидко діставати броню зразка NATO, бо через відстань, бюрократію і відсутність фінансування ми просто не мали змоги їх купити і брали простіші варіанти, які виготовляються в Україні.
Але ми завжди перевіряли на міць і сертифікацію матеріалів, тому ні в якому разі не хочу дискредитувати наше виробництво та думаю, це навіть мало користь – бо ми витрачали кошти саме в нашій державі у такі економічно скрутні часи.
Також я дуже переживала з того приводу, що не змогла з перших днів включитись і розпочати допомогу саме бійцям, але мала на те особисті причини – треба було вивезти родину та адаптуватися за кордоном. Але зараз я розумію все, що можеш зробити сьогодні – роби сьогодні, бо завтра може не бути.
– Хто допомагає вашому фонду, за чиї кошти він існує?
– Допомагають друзі, колеги, компанія, де працюємо, знайомі й знайомі знайомих. Таким собі «сарафанним радіо» ми поширювали інформацію у соцмережах (в основному це інстаграм) і ведемо там активну комунікацію щодо кожного запиту.
На сьогодні нами зібрано майже 1 700 000 грн донатів, які були витрачені виключно на цільові потреби військових і містян.
– Які ваші подальші плани розвитку вашого фонду, які основні потреби?
– Наразі ми ведемо переговори з представником США щодо допомоги нашим військовим офіційно за погодженням міністерств обох країн. Сподіваюсь, нам вдасться пройти весь бюрократичний шлях і отримати таку необхідну допомогу.
Також постійно шукаємо гуманітарні ресурси для деокупованих регіонів – розширюємо сітку співпраці з організаціями, які можуть цю допомогу надавати.
– Де зараз перебувають твої рідні? Як вони почуваються? Чи нудьгують за будинком? Чи планують повернутись?
– Наразі моя родина у Будапешті. Майже кожного дня говорять про те, що дуже хочуть додому, але розуміють, що це ще зарано. Як тільки бойові дії закінчаться, планую допомогти їм повернутись. Вони вже майже повністю адаптувались і потроху звикли до еміграції.
Нас підтримують друзі, знайомі та сусіди – почувши, що ми з України, принесли велику кількість речей, посуду, побутових засобів та солодощів із побажаннями пережити ці часи та повернутись у наш дім, коли все налагодиться.
– Які можеш дати поради нашим читачам щодо облаштування рідних на еміграції?
– Ніхто не допоможе вашим близьким окрім вас або тих людей, яких ви знайдете та попросите. Проте повна відповідальність все одно залишається на вас, а не на державних органах чи волонтерах. Так, вони допоможуть звісно, але цей шлях важливо пройти поруч і підтримати.
Краще за все розширювати одразу соціальні зв’язки, знаходити нові знайомства з місцевими та українською діаспорою – найчастіше ці люди вже добре знають локальні правила і можуть бути дуже корисними. Та й, окрім того, морально легше мати з ким поспілкуватись рідною мовою, але і базово вчити слова і фрази та мову, якою говорять люди у країні, яку ви обрали.
Закони країни дуже важливо знати – це очевидно, бо як і усюди їх незнання не звільняє від відповідальності.
Важливо прозоро і чітко домовитись щодо житлових питань і розуміти до кого звернутись у випадку юридичних нюансів. Тут чудово допомагають соціальні мережі.
Нам так вдалось швидко знайти у Facebook лікарів, які розмовляли українською, хоча більшість років живуть в Угорщині.
Усі документальні, соціальні питання краще вирішувати одразу і не відкладати, попередньо спитавши у тих, хто вже проходив процедури, або ознайомившись з офіційними сайтами установ, куди плануєте піти.
Не соромтесь просити про допомогу – завжди можна знайти спосіб комунікації. Люди відразу відгукуються, особливо почувши, що ви з України.
Саме цьому дуже важливо, щоб ви подбали про те, щоб у батьків, особливо похилого віку, був гаджет з перекладачем, роумінг або місцевий зв’язок і вони вміли без проблем користуватись ним.
– Щоб ти хотіла побажати нашим читачам, крім мирного неба звичайно?
– Не втрачати віри. Вірити в ЗСУ і відчувати себе частиною великої нації, яка бореться не тільки за свою ідентичність, а за свободу волі у світі, бо ті цінності, які намагаються нав’язати рашисти – це кріпосне право і середньовіччя, а ми воюємо за сучасне майбутнє.
Тому кожному важливо вірити та бути корисним – фізична допомога, репости в соцмережах, донати на ЗСУ, спілкування з іноземними громадянами – кожен може допомогти на своєму місці.
А якщо ви бажаєте підтримати нашу діяльність, ласкаво просимо відвідати наш сайт та отримати необхідну інформацію: https://helpukrainetoday.site