15 Лис Свої та чужі: як нам навчитися бути українцями без кордонів
Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів.
Іван Франко
“Та все у нас погано! Ні води, ні світла! Сидіть по своїх закордонах!” – кричить у слухавку чоловічий голос. Жінка плаче. Типова сцена, яку я спостерігаю котрий місяць поспіль.
Ось так з березня місяця: спочатку кричав відвези дітей, потім чого ти так довго оформлюєшся, а тепер їдь назад. А як їхати? У дітей школа, мовні курси, я витратила півроку життя, щоб хоч якось облаштувати все… та й як повертатися, зима на носі, а в мене у молодшого хронічний бронхіт…
Війна поділила сім’ї, дітей, родичів, друзів. Тепер є ті, хто залишився, равнозначно – герої. І ті хто поїхав, равнозначно – зрадники.
Вимушеним переселенцям не можна постити мирні фото, писати про своє нове життя, телефонувати рідним після обстрілів із запитанням: як ти? Все це автоматично прирівнюється до знущання. Адже вважається, що якщо людина не чує звуки сирен, то все в житті у неї «шоколад».
І це можна зрозуміти. Рівень стресу в країні зашкалює, новини не тішать, рідні та близькі люди гинуть щодня. Все, що відбувається, досі не укладається в жодні зрозумілі рамки, війна досі не піддається осмисленню.
Але чого найменше хочеться на цей момент, важкий абсолютно для всіх українців, то це поділу на Схід та Захід, своїх та чужих, патріотів та емігрантів.
Жити в чужій країні, особливо коли ти це життя, та й країну, особливо не вибирав – своє випробування. Що має емоційні та й психологічні складності. Нехай навіть потреба у фізичній безпеці задоволена.
Мовне середовище – важливий життєвий простір. Усім давно стало зрозуміло, що вивчити мову за два – максимум три тижні неможливо. Неможливо навіть освоїти її на певному побутовому рівні за кілька місяців.
Соціальний уклад – все, включаючи життєві ритми у новому трактуванні. Інші традиції, обряди, свята, будні. Відсутність звичних ритуалів чи неможливість впровадити їх без істотних змін у життя.
Система символів та понять – чужий дискурс, новий незрозумілий, на рівні підсвідомості, символізм, абсолютно інша інтерпретація подій та ситуацій. Відсутність важливих ініціацій для підростаючого покоління та й для дорослих.
Всі ці колосальні відмінності були незрозумілі, коли ми приїжджали до Європи, як туристи випити французького вина, з’їсти італійську піцу або іспанську паелью, закусивши все це німецьким брецелем.
Емігрантська реальність виявилася далекою від туристичної казки. Часом не зрозумілою, холодною, жорстокою. У Європі … шоколад не роздають і вино не всі попивають (батальйон “Монако” не береться до уваги). Так є ті, хто швидко знайшли себе та свої рішення. Та скільки таких? 5-10 відсотків переселенців. Інші намагаються усвідомити, зрозуміти, прийняти, розірватися на дві частини.
Вторинна колективна травма – так називають синдром, що розвивається у емігрантів усіх світових воєн. Первинну переживають свідки трагедій, вторинну – всі до неї причетні.
А українці – причетні! Фахівці відзначають такі наші особливості: сильна родова прихильність, тісні сімейні зв’язки, щільний зв’язок зі своєю Батьківщиною та довкіллям.
І це дуже виділяє нас серед європейської ментальності. Адже решту європейців характеризують, як людей з високим і раннім ступенем сімейної сепарації. Для них існує зрозуміла норма: у 18 років виїхати з дому і приїжджати до батьків лише на Різдво, а в їхньому похилому віці – відправити в будинок для нагдяду, відвідуючи там, ще рідше. При чому така схема, що викликає у нас дикий шок, є зрозумілою та взаємно прийнятною всіма поколіннями.
А ще в еміграції відчувається неймовірна втома. Втома, що накопичилися ні, не у переселенців. Втома, як виявляється, накопичилася у сторін, що приймають, і нам часом забороняють говорити про війну на роботі, навчанні, просять уникати “неоднозначних” тем у приватних бесідах, а ще швидко перегортають ТБ новини, закочуючи очі зі словами: ну скільки можна, почніть вже переговори, на дворі 21 століття.
Але ми знову вступаємо у дискусії, бо мовчати – це не про нас!
І так, не в окопах, не під обстрілами, не в бомбосховищах, але в дивній зміненій реальності, роздвоєний на стрічку новин і навколишній світ, що блищить усіма іноземними фарбами, живуть жінки, жінки з дітьми, жінки з великою кількістю дітей, жінки з дітьми-інвалідами, жінки з онкохворими дітьми, жінки, які втікали від війни, жінки, які рятують своїх дітей та батьків, жінки, які рятують себе.
І чого найменше хочеться на даний момент, важкий абсолютно для всіх українців, то це поділу на Схід та Захід, своїх та чужих, патріотів та емігрантів.
Усіх нас змінила війна. Усі ми отримуємо свій досвід. Усім ми хочемо одного – ПЕРЕМОГИ та мирного неба для своєї країни. Може не найупорядкованішою, але точно найулюбленішою!
Уляна Куликова, лідерка проектів Profi, координатор українських біженців у Німеччині