20 Лют Українці в еміграції: плавне занурення в “русский мир”
Про що мовчать в еміграції? Багато про що.
Про проблеми еміграції я писала багато, але нині однією з найбільших і стратегічних проблем бачу занурення у “русский мир”.
М’яка чи жорстка українізація йде природно по всім напрямкам. Але все-таки її темпи не можна порівняти у військовій Україні, де мовний біль відчувається в прямому та переносному сенсах щодня і нагадує відразу про все. І за її межами – в країнах європейської еміграції, де теж болить, але по-іншому, а іноді зовсім про інше.
Насамперед не варто забувати, що за кордон виїхало дуже багато людей зі сходу України – прифронтових міст чи регіонів окупації (Маріуполь, Харків, Суми, Чернігів, Херсон, Мелітополь, Кременчук, Сєвєродонецьк, Лисичанськ тощо, де традиційно розмовляють російською.
Як казав той комік Фелікс Редька: ми виросли в Сумах не на піснях Кузьми, а на піснях Богдана Титомира. Тобто такий був контекст середовища. І як би зараз не кричали “ви самі винні”, винних шукати немає сенсу. Не так багато людей, що живуть чи жили у цих регіонах, були настільки усвідомлені до 24 лютого 2022 р., щоб відмовитися повністю і назавжди від російськомовного світу, включаючи російськомовних друзів та рідних.
Як це впливає на емігрантське життя тут і зараз? Спілкуються собі ком’юніті своєю “східноукраїнською” і нехай спілкуються. Однак ситуація бачиться мені трохи складнішою.
Щоб хоч якось організувати собі свою життєву інфраструктуру, емігранти за кордоном починають шукати… російськомовних фахівців. Адже, крім близьких нам Польщі, Угорщини, Словаччини, країн, у яких процеси активної трудової міграції з Україною йдуть уже кілька десятків років, у західноєвропейських країнах Німеччини, Іспанії, Франції, Італії, Голландії, Португалії – не так вже й багато вкорінених і працюючих легально українських лікарів, спеціалістів з побутових питань, держслужбовців, юристів – вихідців з України, які розмовляють своєю мовою.
Саме тому основні запити військових переселенців пов’язані з мовним питанням: де знайти російськомовного гінеколога та сантехніка? Бо як грамотно і дохідливо пояснювати всі проблеми зі здоров’ям і побутом ще зовсім не досконалим французькою, іспанською, чеською? Ніяк! А на прийом до жіночого лікаря начебто з перекладачем не підеш, навіть якщо такий десь поруч є і все ще готовий допомагати. Тож і йде активний пошук російськомовних фахівців.
За офіційним аналізом запитів у емігрантських українських чатах словосполучення “русскоязычный врач” займає перше місто.
Фото: Unsplash
Ну окей, тут начебто теж немає трагедії. Полагодили всі труби, поспілкувалися зручною мовою і розійшлись. Але ні.
Безумовно, існують росіяни, які відмовилися від Батьківщини, активно виступають за українське питання і позицію, донатять ЗСУ, організовують збори – такі друзі в мене теж є. Дехто, повірте, активніший наших співвітчизників у рази.
Зрозумілі й одразу ідентифіковані: “а хто ще зможе управляти росією, крім путіна”/”в країні вистачить запасів, санкції не страшні” – з ними ні справ, ні розмов ніхто (майже) не веде.
Але ж є ще “ребята” з тихою позицією “не все так однозначно” – ось ці самі небезпечні для емігрантів.
Ось на такій ось “тихій козі” я отримала пару неоднозначних роликів: то про нашого “демона” Арестовича, то про нашого “клоуна” Зеленського від однієї милої та тихої жінки, яка багато місяців допомагала українським емігрантам, швиденько підсівши на якийсь єврогрант від ООН. Адже для отримання таких офіційних посад у бій кинулися усі росіяни – і всім їм узгоджували позиції попри національність. Основний та єдиний принцип був: можливість комунікації. Напевно (!!) це було правильно на початкових етапах.
Але, як кажуть, є нюанс.
“Погляньте, це мій брат російський військовий” – пише в український чат помічниця-волонтер. У чаті з’являється деякий опір: “До чого тут ваші російські родичі військові в українському чаті”? І тут же купа пацифістів: “Ой, ну що ви відразу зі своїм націоналізмом, адже красивий!”
Гарний російський військовий? Ви про що?
Може, ніхто нічого поганого і не мав свідомо на увазі. Але не забуваймо, які передачі дивляться такі люди, і як працює правильна пропаганда. Крапля за краплею. Крок за кроком. Меседж за меседжем. Фотографія за фотографією. Під грифом чиєїсь згоди та/або мовчання.
Таким ось чином українські емігранти продовжують шукати російськомовних спеціалістів, помічників, перекладачів. Неусвідомлено, повільно, але вірно і глибоко занурюючись у “русский мир”.
Отже, проблема позначена. Нумо шукати рішення.
Напишу пару своїх думок з цього приводу:
#1. Мовна самоідентифікація, та нехай поки що не в особистих, але в публічних комунікаціях.
#2. Більш щільна робота українських ком’юніті в емігрантському середовищі – активніша позиція іммігрантів у суспільному та політичному житті нових країн.
#3. Злагоджена робота тих же ком’юніті для допомоги у побутових та медичних питаннях своїм землякам.
#4. Пошук грантових програм з оплати роботи українських фахівців за кордоном (досі не можу зрозуміти, чому всі зарплати та посади для допомоги українцям отримали російські переселенці – якийсь повний нонсенс).
#5. Занурення у нове середовище та інтеграція не в російський, але європейський світ. Зрештою, ми у нього і прагнемо потрапити.
#6. Особиста свідомість у національних питаннях – чітка та прозора позиція.
Що хотілося б додати? Дуже багато! Але зупинюся на головному. У багатьох країнах ЄС за статистикою українські діаспори вже є першими/другими за чисельністю. Тож дуже хочеться, щоб ці діаспори жили та розвивалися, підтримуючи українську ідею, самобутність, самоідентифікацію. Адже що може бути сумнішим за спостереженням розчинення української душі в російському болоті.
Уляна Кулікова, керівниця проєктів Profi, координаторка українських переселенців у Німеччині