Напевно цю статтю потрібно було опублікувати ще пару місяців тому, коли першій і найбільшій хвилі еміграції виповнився рік. Але тоді думки та емоції дооформлювались, і цікава й корисна інформація, хоч із запізненням, стала очевидною зараз, через рік та три місяці повномасштабної війни в Україні.
Отже, крива еміграції.
Ось тут я точно можу відсвяткувати якийсь особистий і певною мірою, безумовно, трагічний ювілей. Бо з травня минулого року я почала займатися проблемами емігрантів професійно, вивчивши вже існуючу “матчастину”. Адже міграція, вимушена та військова зокрема, існує природно, не одне століття, і з цього приводу проведено велику кількість досліджень, видано тисячі роздумів, описано сотні особистих криз.
Ми ж внесемо свої суттєві поправки до вигинів емігрантських доль.
За класикою жанру вважається, що переміщені до інших країн люди проходять такі стадії:
- ейфорія
- розчарування
- криза
- пристосування
- бікультуризація
Це так звана крива Калерво Оберга, розроблена ним у 1954 році й багаторазово доопрацьована різними соціологами, проте прийнята зрештою у своєму первісному вигляді.
Як це виглядало у нашому випадку?
Ейфорія
Класичний емігрант відчуває якийсь емоційний підйом у зв’язку з реалізацією задуманого, бажаного, підготовленого і реалізованого плану переміщення в інший культурний і економічний простір.
Жодної підготовки у разі українських емігрантів не було. Я знаю всього декілька людей з усього мого величезного нетворку, які дійсно і системно підготувалися до війни, перевезли свої сім’ї за кордон, усвідомлено і заздалегідь обравши країну і місто (батальйон Монако не береться до уваги, там треба проводити не дослідження, а окреме, кримінальне розслідування).
Більшість наших переселенців перша стадія супроводжувалася жахом, іноді панікою, завжди болем. Не до ейфорії, на перший погляд.
Але, слухаючи досі розповіді про те, як це було рік тому, я раптом зрозуміла, що ейфорія була. Вперше всі ми зрозуміли, що маємо дійсний життєвий вибір дійсних важливих рішень. І цей вибір лише у наших руках. Світ відкрив свої межі та обійми для українських біженців, спростивши, безпрецедентно, практично всі бюрократичні процедури.
“Ми перетнули з дочкою кордон у Польщі пішки, з двома рюкзаками за плечима, на початку березня 2022 року”, – розповідає моя знайома.
Пам’ятаю, як я запитала у доньки (їй 16):
– І куди ми тепер?
– Поїдьмо до Гамбурга, я колись читала, що в цьому регіоні красиво – відповіла вона.
Своєрідна ейфорія дуже дивної свободи, коли в тебе з майна – лише “повітря і майбутнє”, а, значить, практично все одно куди їхати, якщо вже починати все спочатку – з одного боку, і можливість згадати всі свої найпотаємніші бажання і реалізувати їх – з іншого.
Фото: Behance
Розчарування
Цей етап настав через недовгий час, коли виринувши на мить з купи реєстраційних складнощів, особистих проблем, жахливих та найжахливіших новин з України, постійних дзвінків рідним, побутових облаштувань, мовних бар’єрів. Ми всі раптом зрозуміли, що в Європі йде звичайне, розмірене, спокійне життя. І не рахуючи десятка активістів-волонтерів у регіонах (величезна їм подяка), решті в принципі начхати, що відбувається в нашій країні.
Чи можемо ми їх за це засуджувати? Звичайно, ні. До речі, ця стадія триває у багатьох досі. Ми понад рік живемо з мантрою: ніхто нам нічого не зобов’язаний. Хоча начебто?..
Криза
Синдром свідків, втраченого життя, втрачених можливостей проживали всі емігранти до кінця літа, як кажуть, наживо. Декілька місяців дивного емоційного затишшя – до речі саме до осені 2022 року пішла перша велика хвиля повернень на Батьківщину – і знову осінні бомбардування, блекаути, катастрофи.
Емігрантські кризи пов’язані не лише з жахом того, що відбувається у своїй країні, але й із низкою непорозуміння від того, що відбувається в новій для проживання країні. Про це ми вже писали в одній зі статей: новий культурний код, інші метафори, свята, традиції, зовсім інший контекст трактування подій, що відбуваються.
І ось, через рік із хвостиком, після першого звикання до “холодної води” – нова криза. Вона вважається в еміграційному житті майже “нормальним” явищем і припадає якраз на 12-14 місяць перебування поза домом. Ностальгічні муки, нескінченні перегляди фотографій Києва, Харкова, Одеси, Чернігова у соцмережах та своїх галереях.
Знову: складні рішення, небезпечний вибір, відповідальність за життя своїх дітей та близьких. Щоправда, ейфорії в цьому вже немає. Однак друга сама масштабна хвиля рееміграції очікується саме влітку 2023 р.
Пристосування
Складний етап, на якому дуже важливо не забути, не втратити, не обміняти на життєві блага, матеріальний та емоційний комфорт свою ідентичність, автентичність, дух, особливо якщо емігрант потрапив у досить однорідне, національне, нове середовище (наприклад, невеликі села чи міста, де немає сильних українських ком’юніті).
Процес, який, з одного боку, неминучий, з іншого боку, змиває з пам’яті деякі сумні події та змушує ковтати образливі висловлювання та зауваження з боку новоспечених земляків. Або, що ще гірше, шукати допомоги всіх “рівно-яких-росіян” у новому житті. Пристосування — термін, що досить дивно звучить. У моєму розумінні в українському випадку це має бути приєднання, але не розчинення, адаптація, але не втрата своєї культури.
Ця стадія має точно проходити поза звичайними рамками, тому що причини еміграції вже створили нові історичні передумови нової ери.
Фото: Behance
Бікультуризація
Цей етап ще далеко попереду.
І хочеться побажати всім нам, щоб новостворені українські ком’юніті по всьому світу показали в майбутньому приклад збереження своїх цінностей, приклад єднання, приклад чудової орієнтації в новому середовищі, приклад високого професіоналізму, приклад культурної поведінки, приклад збереження будь-яких, зокрема, бізнес та споріднених зв’язків зі своєю Батьківщиною.
Приклад. Усьому. Світу.
Уляна Кулікова, лідерка проєктів Profi, координаторка українських емігрантів у Німеччині