Сьогодні у нас у гостях Ольга Василенко – практичний психолог, травмофокусованої терапевт, сертифікований спеціаліст з вирішення конфліктів творчими методами, сертифікований розстановник по Хелінгеру. Поговоримо про техніки роботи з емоційною нестабільністю, ПТСР та підвищеною тривожністю.
– Оля, розкажи про себе, про свою освіту, про основні напрями, якими ти займаєшся?
– Коли я пішла навчатися психології, а було це понад вісім років тому, то шукала варіанти зростання та хотіла знайти відповіді на свої питання у стосунках з партнером. На той час вже була «успішною бізнес-вумен», майже десять років управляла магазином одягу для жінок і любила змінювати кожну клієнтку зсередини, підібравши їй гарний лук, бачити її щасливі очі та захват партнера, якщо це була пара. Але чогось не вистачало.
Як то кажуть: той хто шукає, той знайде. І я потрапила на семінар на тему “родових систем і травм”. Тоді немов відкрилося нове розуміння світу і те як можна з ним взаємодіяти.
З першого курсу педагогічного університету і далі, поки вчилася, я отримала безліч паралельних знань з психології у різних підходах. Так що працюю я, в мультимодальному варіанті, спираючись на те, що сприймає клієнт.
Про кожен з них можу розповідати дуже багато.
Травмотерапія, дозволяє і вчить будувати ресурси в тілі. Спиратися на власний досвід та укріпляти себе самостійно.
Розстановки – це робота з системними законами: ієрархією, важливості визнання свого місця в будь-якій системі та виключення (те, що я не хочу бачити), які завжди повертаються через інших.
Епістемологічна метафора – це робота з образами та асоціаціями. Допомагає працювати з негативними почуттями та відокремленням їх від тіла. Коли ти можеш побачити щось важке у комусь і змінити свій стан на краще.
Також працюю з панічними атаками та причиною їх виникнення.
– Наскільки я знаю, ти сама зі Сходу України, а з початком війни переїхала до Львова. Розкажи, чим відрізняється менталітет, стиль життя у Львові, та чи комфортно тобі жити в новому місті?
– Львів я люблю давно та взаємно. Сама родом я з Дніпра, тому єдиного чого мені тут не вистачає, – це великої води.
Початок війни я з молодшим сином зустріла на Закарпатті, де проводила відновлюючий жіночий семінар. А мій старший син, якому було двадцять один, жив у Ірпені. Тому війна відразу відкрила двері для нашої родини, як то кажуть, “з ноги”.
Пережила й досвід, коли не можеш самостійно врятувати свою дитину. Коли відеозвязок показує не тільки його, а і ракети та танки. Коли розумієш, що він запеклий патріот, і молишся, щоб хоч не ліз на амбразуру. Коли дві доби пишеш в телеграм повідомлення і не отримуєш відповіді, бо не було звязку. Це страшні почуття, але дозволила я собі їх відчувати потім. Він вижив, разом з другом вибрався сьомого березня, врятувавши ще маленького хлопчика та його маму. Дзвінок з незнайомого номеру і перші слова: я живий і дуже боявся що ти хвилюватимешся. Зміг виїхати у Львів, тому ми чекали його вже тут. Найцінніші обійми у нашому житті.
У Львові живуть чудові люди, навіть знаю багато російськомовних корінних жителів. Ніколи не було поправок нашого суржику, але я багато працювала в державних установах, тому «переключилась» на мову легко. Головне те, що у людині всередині, а мову ми виплекаємо.
З приводу емоційної стабільності та роботи з тривожністю, то з початку війни написано тонни статей та постів, але все ж таки ця тема залишається в ТОПі запитів і серед нашої аудиторії.
– Давай поговоримо про це. Ти як фахівець як розумієш термін «емоційна стабільність», що вона дає, та чим так важлива?
– Емоційна стабільність – це коли ти можеш визнавати та керувати тими почуттями, які виникають як реакція на будь-що навколо.
Тобто: я, визнаю, що зараз гніваюсь на те, що я не можу керувати багатьма процесами. А людина у стані гніву може зриватися на близьких та молодших, обмежуючи їх, не розуміючи появи цієї емоції. Як приклад: мама, запізнюється на роботу, бо тривога, і до школи дитину не відведеш, ще й вона капризує, бо вчора злякалася вибуху. Мама свариться, а насправді злиться на війну, яка спричинила ці процеси, на себе, що не виїхала і тд. Так, по-різному, може бути в будь-яких сферах.
Емоції потрібно вчитися визнавати, для того щоб вони могли змінюватися.
В нас сім базових почуттів, з якими ми народжуємося: страх, гнів, цікавість, радість, горе, здивування, відраза. Навіть багато дорослих не знають назви того, що вони відчувають. Не знають вони, не вчать дітей. І тоді, звичайно, дуже важко впоратися з тим, що ти навіть не можеш назвати. Дуже важливо вчитися це робити зараз, проговорювати дітям те, що відчуваєш, обов’язково з “Я” позиції:
- Я боюсь або мені теж страшно.
- Я відчуваю злість за те, що не можу вплинути на ситуацію і тд.
Емоційна стабільність, на жаль, – це зараз майже нездійсненно, ні в тих, хто в Україні, ні в тих, хто виїхав за кордон. Тому треба вміти піклуватися про себе самостійно, кожного дня.
– Які твої методи, способи, техніки роботи з емоційною нестабільністю?
– Робота з емоційною нестабільністю починається з переміщення людини у стабільність, але насправді, коли ціла країна зараз у такому стані, з цим впоратися може бути дуже важко.
Треба знаходити місце, де ти можеш хоч прикрити очі й уявити безпечний простір, де можна визнати ті емоції, які ти відчуваєш: я боюсь, я гніваюсь, я роздратований, я сумую, я радію, я заздрю та я маю право це усе відчувати. Визнання емоцій зменшує їх розмір та важкість, коли ти від них не ховаєшся, то вони не лізуть в очі.
Звичайно, це усе залежить особисто від людини та її травм, індивідуальний підхід – важлива опція.
– Які твої методи, способи, техніки роботи з підвищеною тривожністю?
– У цьому стані втрачається багато енергії. Є, звісно, свої протоколи роботи з нею у травматерапії, але без фахівця їх робити не можна, тому описувати не буду.
Те, про що точно можна говорити, – це дихання. Глибоке, повільне дихання, вдих через ніс, видих через ротову порожнину. Хоча б дві хвилини. Повільно, ніби випускаючи напругу з тіла. Дуже допомагає спів або крики, розтрушування тіла, масаж. Пошук очима різних за розміром, кольором та станом предметів. Пять зелених, три твердих, чотири круглих, два синіх.
Тілу можна допомогти ще таким чином: позмінно, на одну хвилину напружувати його, а потім розслабляти. Краще робити це лежачи. Спочатку стиснутися, напруживши усі можливі м’язи, потримати до хвилини, а потім розслабити усе тіло, наскільки це можливо.
– Як діагностувати у себе чи близьких посттравматичний синдром (ПТСР)? Чи варто працювати з цим синдромом вже зараз чи для цього людина має жити у спокійних, стабільних умовах?
– Діагностувати ПТСР навіть я не маю права, це роблять тільки психіатри після низки досліджень. Я можу тільки дати рекомендацію до них звернутися.
ПТСР, виникне чи ні, залежить від того, як складалося життя людини до травматичної події. Насправді, якщо вона буде в безпеці, без стресу і матиме внутрішні ресурси, ПТСР не проявиться. Тут дуже багато чинників: чи була кризова (зразу після події) допомога, чи є на що спиратися всередині та важливі люди зовні.
Втрата сну, ваги (тут може і навпаки набір бути), апетиту, цікавості, реакції тіла, яких раніше не було на постійній основі, звичайно, великий привід звернутися до фахівця. І з цим затягувати не варто, краще знати свої кроки до здорової психіки вчасно.
– Що можна порадити близьким, якщо людина не усвідомлює це і нічого не робить з цим самостійно?
– ПТСР без спеціалістів лікується турботою та любов’ю, але потрібно знати, що без діагностики не буде розуміння, глибини та кращих варіантів зцілення.
У кожного свої можливості компенсації травми, але перша допомога у таких станах, це розбудова ресурсів та укріплення внутрішніх опор. Завжди є те, що приносить радість і тепло. Це і потрібно зрощувати. Подобалось колись ліпити з глини. Усе, що вмикає життя, саме в цій людині. Але, важливо все ж таки, звернутися за допомогою до тих, хто знає як провести цим шляхом найбезпечніше.
– Як допомогти своїй дитині, якщо зрозуміло, що її реакції не в рамках норми через війну?
– Діти, особливо менші, – це віддзеркалення внутрішнього стану значимих дорослих. Тому важливо, в першу чергу, привести до ладу свій стан.
Звичайно, вчити дихати, займатися зарядкою, дитячу та дорослу тривожність, гарно знімає розуміння чогось сталого: тобто важливим стає режим.
Читати, гратися разом, вчити емоції та проговорювати їх. Дитині інколи вистачає просто відчуття дорослого поряд, дорослого, який може дбати про свій режим, і показати дитині як це. Обіймати, коли дитина приймає, казати про те, що любиш і цінуєш за те, що вона є.
Консультація спеціаліста обов’язкова, якщо виникають питання до її стану. Коли я не можу керувати чимось великим, я керую тим, чим можу. А записати на прийом до лікаря або психолога я точно можу. Можу розписати свій день, або вихідні, і виконавши план, похвалити себе. Це створює уяву керуванням простору навколо і точно додає впевненості.
– Які твої поради щодо профілактики здорової психіки, що необхідно робити щодня кожній людині, яка живе в Україні в нинішніх умовах?
– Коли немає структури навколо, її треба створювати там, де можеш керувати ти.
Зарядка, сніданок, прибирання, ігри, особливо рухливі, піклування про тварин, це маленькі контрольовані вправи, які дають відчуття керування своїм життям. Навіть коли просто складаєш конструктор, ліпиш або малюєш.
Піклування про себе та свої ресурси завжди допомагає виживати у невідомості.
– Які твої особисті методи та методи психологічної гігієни?
Моя турбота про себе – це точно інформдетокс, я не скролю телеграм у пошуках якихось новин. Сон обов’язково мінімум 7 годин, вранці водичка, фрукти і коли є потреба фізнагрузка. Виписую у щоденник позитивні події та радощі. Виписую на окремий аркуш те, що сталося негативного, і потім розриваю на маленькі шматочки або спалюю. Це допомагає не вкладати в тіло негативні емоції.
– Що мотивує та вдохновляє саме тебе?
– Мене надихають коханий, сини та всі, у кого венами тече жовто-блакитна кров. Я багато гуляю містом. Можу гуляти у вихідний парками по півдня, або у лісі, ще ні разу не було нудно. Люблю готувати, малювати, ліпити глину, ходжу на вокал та йогу. Люблю гори, кожної пори року проводжу групові ретрити відновлення у Карпатах. Коли відчуваю, що дуже швидко рухаюсь, зупиняюся, прикриваю очі і запитую у своєї маленької дівчинки: що ти сьогодні хочеш? І з задоволенням дарую їй увагу та ресурс.
Дбай про себе. Ти точно можеш собі це дарувати.
Бажаю кожному своїх перемог і одну нам усім!
Інтерв’ю підготувала Уляна Кулікова, керівник проєктів Profi