Сьогодні у нас цікава гостя – Світлана Білик – засновниця та керівниця проєкту War Artist Union, екс-директорка відомої української мультимедійної студії Magic Innovations. Поговорили про артринок України, його перспективи та розвиток, а також про успіхи, невдачі та мотивацію.
– Маючи за плечима багаторічний досвід праці в івент-індустрії зараз ти поринула в артпроєкти. Як так сталося?
– Я пропрацювала в івент-індустрії майже 20 років, напевно, бачила все можливе у цій сфері. Керувала командами до 300 чоловік, переживала шторми та інші екстремальні умови на івентах, працювала зі світовими зірками, могла не спати і не їсти по кілька днів, реалізовувала проєкти у різних країнах. Тож у цій сфері немає нових викликів для мене, я звикла братися за ту роботу, в якій є виклик та можливість розвитку. До того ж я вже в тому віці, коли відсутність регулярного сну та здорового харчування суттєво відзначається на самопочутті, тож треба трошки пригальмувати з екстремальними проєктами.
Скільки себе пам’ятаю я захоплювалася мистецтвом, обожнюю музеї та архітектуру. Вважаю, що мистецтво змінює світ і впливає на формування соціуму і нашого майбутнього. Витвори сучасного мистецтва – це найкращий спосіб донести якусь думку або ідею, бо зараз такий потік інформації, що зачепити людину текстовими висловлюваннями досить важко. Думка краще сприймається, якщо вона візуалізована. Мистецтво покликане вивчати та візуалізувати найрізноманітніші почуття та думки митця і викликати глибинні роздуми та переживання у глядачів. З усіх видів діяльності лише психологія та мистецтво вивчають внутрішній світ людини і здатні впливати на нього.
Війна стала каталізатором змін для мене, бо як і багато інших людей, я була вимушена змінити своє життя і навіть цінності. Зрозуміла, що для мене важливо жити в Україні, що я хочу впливати на майбутнє країни і розвивати її. Я маю за плечима величезний життєвий досвід і прийшов час започаткувати власний проєкт, що повністю відповідає моїм життєвим цінностям і переконанням. Для мене важлива чесність, саморозвиток, добробуту моїх близьких, зміна світу навколо на краще і допомога людям. Тож коли я почала шукати справу, яка б відповідала всім моїм цінностям і потребам, то зупинилась на створенні витворів мистецтва з уламків воєнної техніки та зброї.
– Розкажи, як ти розвиваєшся в цьому новому для тебе напрямку?
– Я завжди чомусь навчаюсь: то курси, то лекції.. В сучасному житті дуже важливо встигнути за світом і набувати нових навичок вчасно. До того ж навчання економить час і ресурси, адже якщо вчитися лише на власному досвіді, то можна наробити багато помилок.
Починаючи нову справу, я пішла навчатись на продюсера артпроєктів, 4 місяці заглиблювалася в особливості цієї сфери діяльності. Звичайно, це була лише базова інформація і я постійно дізнаюся щось нове.
Але основна особливість мистецької сфери – це її закритість. Тут майже не працює класичний маркетинг, як базовий інструмент, треба, щоб на ринку тебе знали особисто.
Я була впевнена що зроблю сайт, запущу рекламу – і в мене будуть продажі, а я буду сидіти тихенько в офісі і працювати. Я була не готова бути публічною, бути головним амбасадором бренду, тож мені було дуже дискомфортно розказувати, які класні речі ми робимо і позиціювати себе як обличчя бренду. І це був найбільший виклик для мене. Я дуже добре розбираюся у побудові бізнес-процесів, бюджетуванні, створенні продукту, позиціювання та формуванні команди. Але виявилося, що для цього бізнесу це не достатньо.
“Мій новий виклик – навчитися ефективному нетворкінгу”
Раніше я не знайомилася з людьми на форумах перша, майже не розповідала про свій продукт, хоча була досить компетентна, виступала як спікер та читала лекції. Я відвідувала заходи лише якщо мені було цікаво послухати спікерів, а тепер ходжу, щоб знайомитись з новими людьми і часто ініціюю сама нові знайомства. Навіть якщо не розумію навіщо мені захід, то я краще сходжу, аніж пропущу.
Коли заходиш в нову сферу, треба перш за все вивчити найвідоміших гравців цього ринку і за можливості познайомитись з ними. Я спілкуюся з представниками Міністерства культури, галеристами, артдилерами, художниками та мистецтвознавцями. Взагалі мене дуже надихає спілкування з такими людьми, особливо з художниками та мистецтвознавцями, вони неймовірні.
– Як ти вважаєш, де зараз більше перспектив розвитку (успіху, грошей): в івент- чи артіндустрії в Україні?
– Івент-ринок трохи легший. По-перше, там низький поріг входу у бізнес, здебільшого івент-агенція не потребує великих інвестицій на початку. По-друге, більш широка та відкрита цільова аудиторія. Кожна людина святкує принаймні день народження та весілля, а це вже потенційний клієнт. При цьому більшість людей не купують жодного предмета мистецтва за все життя. Конкуренція на івент-ринку, звичайно, також більша, але вийти на якийсь прибуток тут легше і швидше.
А от в артринку все набагато складніше. Наприклад, для мене було великим здивуванням, що для визнання нового мистецького проєкту (художника, галереї) він має проіснувати три роки. Тобто ти маєш три роки якось вижити, щоб тебе просто почали розглядати як гравця ринку, навіть якщо твій продукт дуже крутий, до тебе будуть приглядатися досить довго. Після івент-індустрії це було для мене дуже дивним, але з часом зрозуміла, що в цьому є сенс. Зате на мистецькому ринку багато грантових програм та іншої підтримки молодим митцям, що полегшує початок творчого шляху.
Загалом обидві індустрії в Україні дуже сильно просіли, але коли зачиняються одні двері, то відчиняються інші. Через війну багато наших людей та бізнесів вийшли на міжнародний ринок, збільшилась цікавість до України та української культури та її підтримка. Тож це найкращі умови для просування нашого продукту за кордоном, де бюджети завжди були вищі ніж в Україні.
З погляду конкуренції наша івент-індустрія майже не поступається, а деколи й якісніша за європейську. І це спрощує вихід на ринок. А от наш артринок, на мою думку, так і не розвинув свої можливості на повну потужність, і це відкриває для нас великі можливості для стрибка.
Тому, якщо ми кажемо про індустрію в цілому, то більше можливостей для зростання в артринка, а от досягти успіху конкретній людині легше в івент-індустрії.
– Що ти можеш розповісти про артринок в Україні, до речі достатньо скандальний останнім часом (маю на увазі Морозюк), здається, що дійсним талантам дуже важко добитися успіху, та все доволі корумповано. Якій твій свіжий досвід?
– Ну саме щоб попередити такі скандали, артринок і придивляється до нових людей деякий час. Але річ у тому, що сучасне мистецтво продає не картину чи скульптуру, воно продає ідею, особисту історію митця, думку та емоцію. Навіть серед експертної спільноти не існує єдиного визначення що є мистецтвом, а що ні. Тому хоча й існують певні правила ринку, тут є можливість маніпуляції. А коли є можливість влити величезні гроші в розкрутку, то тут можна сильно впливати на суспільну думку.
Ми живемо в дивний час, коли в будь-яких сферах найбільше чути не найкращих, а найголосніших, тих, хто краще себе піарить. І лише вузьке коло спеціалістів може відрізнити справжнього митця, від розкрученого фейку. Тож це проблема суспільства в цілому, а не лише артсфери.
Для уникнення таких ситуацій треба виховувати в суспільстві цікавість до мистецтва і вміння з ним взаємодіяти. Ви ніколи не помилитесь, якщо будете спиратися на власні почуття та емоції. Витвір мистецтва може викликати якісь асоціації, емоції, спогади, або просто подобатись формою, кольором. І це достатній привід його придбати.
Наприклад, за кордоном майже кожен успішний бізнесмен підтримує якийсь мистецький проєкт. Не може людина добитися успіху в житті і при цьому не цінувати мистецтво, це норма всебічного розвитку.
Водночас українська інтелектуальна еліта знищувалася нашими сусідами сотні років. Я про розкуркулення, голодомор-геноцид, переслідування митців та філософів, або просто присвоєння української культурної спадщини.
У нас багато статків було сформовано у 90-ті. Ну про яке мистецтво могла йти мова? Зараз ситуація стає краще, з’явилася культура колекціонування і в Україні. Але до сформованої культури споживання мистецького продукту нам ще кілька десятків років шляху. Навіть колекціонуванням зараз займаються лише дуже багаті люди. Більшість не знає, що можна починати формувати свою колекцію з бюджетом у $150.
– Тобто чи має шанс артпроєкт без достатнього фінансування стати «гучним» просто тому, що він дійсно цікавий та неординарний?
– Це залежить від імен тих, хто його створює. Якщо це відомі на ринку особистості, то і новий проєкт може стати швидко гучним. На жаль, якщо учасники не мають ваги на ринку, то навряд чи це можливо.
Але варіант вливання бюджетів у розкрутку і широку популярність серед “не експертної” аудиторії ніхто не скасовував. Люди продовжують вестися на піар замість того, щоб критично оцінювати побачене. Часто кажуть, що виставка їм сподобалась, просто тому, що бояться показатися неосвіченими. От і виростає величезна бульбашка фейку.
– Яку ти бачиш перспективу українського арту (в широкому сенсі) на міжнародній арені, враховуючи, що ажіотаж від “українського” поступово стухає, Європа каже про втому від війни?
– Україна – це не тільки війна і страждання. Дійсно, міжнародна спільнота втомилась від повідомлень про розруху та смерть. Цей наратив вже не працює і його час замінити. Саме тому в нашому проєкті ми говоримо про відновлення, надію, плани на відбудову та розвиток. Якщо ми будемо жалітися як нам погано, нам ніхто допомагати не буде. Але якщо ми покажемо свої сильні сторони, чим можемо бути корисні іншим країнам і як можемо взаємодіяти конструктивно, я впевнена, що це змінить ситуацію.
Це стосується мистецької сфери, як потужного інструменту культурної дипломатії. Якщо ми будемо постійно везти в Європу мистецтво, що транслює негатив, це буде викликати відторгнення. Якщо наші виставки за кордоном будуть транслювати позитив та надію, це буде прийнято набагато краще.
Інший дуже важливий аспект – це інклюзія. Це не тільки про людей з обмеженими можливостями. Це про залученість міжнародної спільноти у процес створення. Зараз наша позиція виглядає так: от ми українці, дивіться які ми. Ну ок, всі подивились. Але ж ми хочемо бути повноправним членом європейської спільноти, то може прийшов час запитати: а що у вас?
І в першу чергу цей діалог має проявлятися у мистецтві. Недостатньо демонструвати українське, треба співпрацювати і створювати спільний мистецький продукт. Наприклад спільні виставки українських та міжнародних митців на одну тематику, або спільна робота митців з різних країн над одним витвором мистецтва.
От тоді інтерес Європи до нас відновиться, бо ми перейдемо від “я” до “ми”.
“Дуже важливо розуміти, що мистецтво і культура формує майбутнє, тому саме з цієї сфери має починатися трансформація”
– Розкажи трохи про проєкт War Artist Union. Які ваші основні цілі, які плани?
– Наш проєкт спрямований на створення нового мистецького продукту, що відображає події нашого сьогодення. Ми намагаємося демонструвати силу духу, креативність та стійкість українського народу.
Ми створюємо витвори мистецтва з уламків воєнної техніки та зброї, демонструючи тим самим, що українці здатні перетворити навіть такий неприємний матеріал на щось хороше та красиве. Це відображає нашу неймовірну здатність до відродження за будь-яких умов. Я хочу, щоб саме такими нас і сприймали, щоб українці завжди пам’ятали про ці свої сильні якості і знаходили в цьому натхнення та надію на краще майбутнє.
Проєкт покликаний не тільки бути потужним інструментом культурної дипломатії, але й розвивати економіку країни та допомагати митцям, що залучені у проєкт. Крім того, ми соціально відповідальний проєкт і 15% від валового прибутку спрямовуємо на благодійність. Зараз ми вирішили зосередитись на допомозі у розмінуванні та очищенні деокупованих територій.
Кожен витвір War Artist Union поєднує в собі художню та історичну цінність, тож це також спосіб зберегти історію про цю війну.
Зараз ми зосередились на виході на міжнародний ринок та шукаємо можливості для організації виставки в Європі, заповнюємо грантові заявки.Також шукаємо для співпраці іноземних митців, які мають бажання працювати з незвичним матеріалом, і мистецькі проєкти, що зосереджені на так званому окопному мистецтві.
Окопне мистецтво – це дуже цікавий феномен, що проявляється під час будь-якої війни з часів наполеонівських війн. Солдати, або прості люди, робили різні “поробки” з гільз та інших залишків у перерві між битвами, так вони відволікались від тяжких подій. Окопне мистецтво є в будь-якій країні Європи, де велися війни, і це нас об’єднує. Саме тому я мрію зробити велику виставку європейського окопного мистецтва та показати її у всіх країнах Європи.
– Недавно ти написала відвертий пост, що навколо стільки “успішного успіху”, а ти наразі вважаєш себе не успішною людиною. Що люди діляться досягненнями, але рідко розмовляють про невдачі. Чим був спровокований такий пост, чому ти його написала, який зворотний зв’язок отримала?
– Вже рік я займаюся цим проєктом і не впевнена, що проєкт стане успішним. Зараз я фінансую його з власних коштів, і вже витратила вдвічі більше, ніж планувала інвестувати. Довелося навіть влізти у борги.
Раніше я працювала над простішими і зрозумілішими проєктами, і точно знала, що якщо зробити 1,2,3… , то отримаю потрібний результат (в крайньому разі був план Б). А тут я рік просто шукаю шляхи, стукаюся у сотні дверей, пробую різні методи просування та навіть переглядаю бізнес-модель. І я не знаю, коли закінчиться цей процес і чи закінчиться успіхом взагалі.
Я багато слухаю успішних людей, бо в них є чому повчитись, і вони часто розповідають про свої поразки та важкий шлях здобування досвіду. Але вони розповідають це з позиції переможця, і складається хибне відчуття, що їхні виклики вони вирішили з першого разу або досить легко. Насправді навіть найсильніші люди не розповідають про той досвід, який був для них дійсно травматичним.
Ви знаєте, що лише 1 з 10 початих бізнесів стає успішним? Тож або одна людина починає бізнес 10 разів і врешті решт стає успішною, і ми слухаємо її інтерв’ю і захоплюємося досягненнями, або на кожного успішного підприємця є дев’ять людей, які спробували та у них не вийшло. І ми навряд колись почуємо їхню історію.
Уявіть собі, у вас є останні $1000 і вибір: чи вкласти їх в рекламу в інстаграмі, чи на заробітну плату хорошого менеджера з продажу, чи взагалі за ці гроші мати можливість купити їжу своїй сім’ї та оплатити комуналку. Пропри все бізнес-моделювання та стратегію, ніхто не дає гарантію, що якщо ви будете діяти за інструкцією, то все спрацює. І перед таким вибором молоді підприємці опиняються щодня. Це неймовірно складно морально. По факту на кону все твоє життя. Але мало хто про це говорить, бо коли ти все це пройшов і в тебе вийшло, це забувається.
“Саме такий складний період я переживаю зараз. Не зважаючи на всю мою освіту та досвід, я не знала що так буває, бо про це ніхто не говорить. А з іншого боку, ми дивимось на “успішний успіх” і ще більше лаємо себе за невдачі. Нам здається, що виходить в усіх, крім нас, і це ще більше заганяє у депресію та демотивує”
Саме тому я вирішила викласти цей пост і розповісти про свою ситуацію. Адже я впевнена, що не одна проходжу цей складний шлях і можливо комусь це допоможе не зламатись.
Уявляєте, можливо, комусь не вистачило лише одного кроку до успіху, можливо він зламався за крок до мети. Джоан Роулінг відмовили 12 видавництв у друці Гаррі Поттера, а кінорежисера Стівена Спілберга тричі не прийняли до кіношколи університету Південної Каліфорнії. А скільки не менш талановитих особистостей так і не дійшли до успіху? Ніхто про це не дізнається ніколи. А якби вони знали що це нормально, коли дуже, дуже важко і через це проходять майже всі, можливо б вони зробили ще одну спробу?
Я не знаю що буде далі, але я можу допомогти комусь зараз своєю розповіддю.
– Тож наступне логічне питання: де береш наснагу та сили на продовження? Яка твоя мотивація?
– Нещодавно я поставила таке питання одному відомому у сфері економіки діячу. Його проєкт розвитку України, розроблений 10 років тому, ще не втілений, бо він стикається з величезною протидією чинної системи. Тож коли я спитала що його мотивує вже 10 років просувати цей проєкт, він відповів, що це ЛИШЕ 10 років. Глобальні зміни не відбуваються швидко й очікування швидкого результату може зламати нас швидше, ніж невдачі на шляху.
Мій проєкт дуже інноваційний і ставить перед собою надзвичайно амбітні цілі, а, значить, треба багато часу на досягнення цих цілей. Мій “вже” 1 рік, насправді “лише” один рік. Розуміння цього надає мені можливість не впадати у розпач.
А ще я надзвичайно вірю у цілі проєкту, та в те, що він дуже допоможе Україні. Тому маю зробити все можливе і неможливе, щоб він став успішним. Кожен зараз має зробити все від нього залежне, щоб ми перемогли і відродили нашу країну. Я бачу свій вклад у перемогу таким.
– Що побажаєш нашим читачам?
– Хочеться побажати не зупинятися, але насправді тільки ті, хто “не зупинився”, зрозуміють про що це.
Тож краще я побажаю прислухатися до себе і жити своє життя відповідно до ваших особистих переконань, не боятися відстоювати їх. Робити те, що відповідає твоєму світогляду і переконанням набагато ефективніше, ніж слідувати загальноприйнятим поглядам, що ви не розділяєте. Робити те, у що ти віриш, легше з погляду мотивації, не треба витрачати ресурси на “домовляння” з собою. Але інколи ваші погляди дійсно революційні і потребують значних зусиль для того, щоб світ їх сприйняв. Зате чим більш нестандартна ваша ідея, тим більший вплив на світ вона буде мати. Пам’ятайте про це.
А ще рекомендую ходити на виставки і чесно ділитися враженнями і привчати до цього ваших дітей. Можливо, їхнє покоління побачить найбільший розквіт України та українського мистецтва.
Інтерв’ю підготувала Уляна Кулікова, керівник проєктів Profi