Сьогодні у нас в гостях незвичайний спікер – військовий з великим досвідом, іноземець, який за власним бажанням доєднався до лав Інтернаціонального Легіону, щоб боронити Україну від ворога. Поговорили про його шлях до України, багатий військовий досвід, не дивлячись на юний вік, та враження від нашої країни.
– Розкажи нам трохи про себе, свою сім’ю та про те, чим ти займався до того, як приїхав до України.
– Привіт, мене звати Франко, позивний “Одін”. Мені 25 років. Чим я займався раніше? Служив в армії, а саме був десантником у збройних силах Німеччини. В якийсь момент захотів заробляти більше й рости далі, але окрім досвіду в армії в мене не було цивільної професії. Також треба було подумати про фінансову стабільність, тож я тимчасово пішов з армії й вирішив стати будівельником, що спеціалізується на дахах, бо я дуже люблю висоту й роботу, яка трохи пов’язана з екстримом, як ви скоро зрозумієте.
Вивчився на майстра швидко, бо закохався в цю справу. Далі я найняв додатково майстра в команду та став заробляти більше. Це могло б розростися у великий бізнес, але мене все частіше турбували новини про Україну. Я вирішив, що хочу допомогти українцям, життя яких забирає та руйнує ця клята війна.
До цього моменту я був ще не одружений, але в мене була наречена. Я розлучився з нею, продав свій будинок, який купив разом із нею в Німеччині, й віддав весь свій цивільний одяг та речі компанії, яка допомагає бездомним людям. До того ж я продав своїх собак. Це може здатися дивним, але я не хотів залишати ніяких відкритих питань, бо розумів, що, можливо, вже не повернусь.
Щодо моєї родини – насправді, я не говорив їм протягом двох-трьох місяців після того, як приїхав сюди, що я в Україні. Вони були не дуже раді цьому, бо я перервав з ними зв’язок на два місяці й ніхто нічого не чув про мене. Мені було складно розповісти про ситуацію родині, бо я не знав, як донести, що хочу піти на війну, що хочу робити те, що вмію добре, й боротися за власні цінності та свободу й волю людей саме таким чином.
Хобі, які у мене були хобі… (посміхається). Я грав у пейнтбол на професійному рівні – думаю, що це те, чим займався кожен солдат з мого колишнього підрозділу.
– Як ти дізнався про війну в Україні, і як це на тебе вплинуло?
– Війна була скрізь у соціальних мережах, це було в усіх ЗМІ. Було майже неможливо не знати, що ця війна триває.
Для мене особливим моментом став той, коли я зрозумів, що треба щось робити, бо росіяни все частіше почали атакувати цивільні об’єкти, хоча, на мою думку, не було жодної причини на такі дії. Ми бачимо, наприклад, нещодавню жахливу терористичну атаку на супермаркет “Епіцентр” в Харкові, на дитячу лікарню “Охматдит” в Києві. Як це взагалі можливо?
– Як ти вирішив поїхати, та як ти це зробив?
– Насправді на початку мені було досить важко прийняти таке рішення, тому що в мене було досить гарне, наповнене життя. Як я вже казав раніше, я був дуже близько до того, щоб відкрити власну компанію в Німеччині. У мене була наречена, великий затишний будинок, машина високого класу. Здавалося б, чого ще бажати в мої роки?
Але з кожним переглядом новин (а дивився я їх щодня) я не міг думати вже ні про що, окрім того, що я тут можу бути корисним. Так тривало приблизно пів року. Пів року роздумів та підготовки до того, щоб поїхати.
А далі було досить легко. Інтернаціональний легіон прийняв мене в свої лави. Є інтернет-сторінка, де ви можете просто написати електронного листа, я й написав. Ось так я опинився в Україні.
“Якби у мене був шанс повернутися в цей момент ще раз із шансом щось змінити, я б прийняв таке саме рішення – приїхав би сюди в Україну”
Можу ще додати, що на кордоні мої особисті відчуття були досить божевільними. Я не був упевнений до кінця, що це правильно, тож усередині все кипіло. Але якби у мене був шанс повернутися в цей момент ще раз із шансом щось змінити, я б прийняв таке саме рішення – приїхав би сюди в Україну.
– Якою була ваша служба в армії в Німеччині? Який досвід ви можете використати тут?
– Як я вже казав, у Німеччині я був десантником. Багато не розповім, бо не можу – підписував договір про нерозголошення інформації. Я здобув хорошу освіту в німецькій армії. Єдине, що не можу тут використовувати, – це стрибати з літаків, тому що це досить небезпечно. А все інше – так, звісно, дуже крутий досвід.
Також я служив пів року в Малі, в Африці. Це ніщо, справді ніщо в порівнянні з війною в Україні. У Малі в мене ніколи й ніхто не стріляв. Тут все трохи по-іншому.
Франко та Марина Лучанінова
– Чи є відчуття контрасту між очікуваннями від України та реальністю? Що вам подобається в Україні? Що б ви привезли сюди з Німеччини?
– Мої уявлення про Україну не зовсім збігаються з тим, що я побачив. Просто знав якусь країну на карті та ніколи не усвідомлював Україну “по-справжньому”. Вважав, що це просто країна між Польщею та Росією. Я не чув багато про вас раніше. А потім почалася війна, й усі заговорили про вас.
Я постійно розглядав у соціальних мережах зруйновані будівлі без електрики, без води, тож це було саме те, що очікував побачити всюди. Я приїхав сюди взимку, на захід країни, і там також були зруйновані будівлі, – я подумав, що все буде виглядати так.
Мене зустрів українець на вокзалі, й перше, що він мене запитав, це “чи є у вас мобільна картка”. Я запитав здивовано: “Що? Мобільна картка для чого?” “Для зв’язку та інтернету на телефоні” – відповів він. І я одразу ж подумав: “Оце так, у вашій країні війна, але, інтернет та все інше працює…” Чесно, був дуже здивований цим, бо думав, що приїхав у повністю зруйновану країну, де на кожному кроці солдати.
Як я вже казав, моя робота в Малі дуже відрізнялася від України – я не очікував, що все працює і що цивільні живуть своїм звичайним життям. Ти можеш буквально просто сидіти в кафе, пити каву й не відчувати, що йде війна. Це трохи божевільно, я такого не очікував.
Можливо, я привезу сюди друзів, щоб показати їм, що Україна прекрасна, тут багато красивих місць, й одне з найулюбленіших міст, де я зараз перебуваю, – це Харків. Це прекрасне місто. Тут є все чого можна бажати, а якби не скажені сусіди, було б ще краще. Я дійсно закохався в це місто.
“Можливо, я привезу сюди друзів, щоб показати їм, що Україна прекрасна, тут багато красивих місць, й одне з найулюбленіших міст, де я зараз перебуваю, – це Харків”
– Як ваша сім’я та друзі ставляться до того, що ви зараз робите?
– Коли я приїхав до України, я не дуже багато з ними розмовляв. Вони намагалися зв’язатися зі мною через мій німецький номер, але мені не вистачало хоробрості, щоб відповісти. Як сказати мамі, що ти сам пішов на війну? Це ж якесь божевілля. Так, мої друзі не дуже розуміють, тому що більшість із них знають, що моє життя в Німеччині було дуже хорошим, тож вони були трохи збентежені моїм вчинком. Зараз вони прийняли цей факт.
– Твої враження після першої місії тут?
– Моя перша місія відтоді, як я в ССО (Сили спеціальних операцій – Ред.), була на Донецькому напрямку, і це було досить непросто. Це не секрет, що на один наш снаряд росіяни мають шість своїх.
Ми були у великому складському приміщенні. Нас обстріляли з РПГ та якихось ракетних установок. Ми відповідали з базук та стрілецької зброї. Бій продовжувався досить довго. В якийсь момент здавалось, що можливо це останні хвилини життя.
Кілька разів я бачив, як летить ракета, та вона була не по мене… Вона шукала іншу ціль.
Моя перша місія була жахливою, й для мене це було щось абсолютно нове.
Але ми вижили і виконали бойову задачу.
– Зараз ти у гіпсі, розкажи, будь ласка, як саме ти отримав цю травму? Це, мабуть, під час останньої місії?
– Так, вірно – це нагадування про останній бойовий вихід. Все сталось не так круто, як можна було б очікувати. Почалося все з того, що ми поїхали на завдання в Харківській області. Нас висадили й ми пробули на місці хвилин п’ять-шість. Потім почали рухатися далі. До нашої цілі я пройшов метрів 300, тому що вже за кілька хвилин нас почали переслідувати безпілотники.
В якийсь момент, ухилившись дуже різко від безпілотника, я впав, та на жаль зламав щиколотку….
Я отримав команду повертатись, а мої хлопці продовжили місію. Тільки повернувся до точки інфільтрації, але там нас також почали переслідувати безпілотники та артилерія. Тоді мій улюблений командир доручив мені: “Там є ще один наш, він важкий 300, будь ласка, вийди ще раз і спробуй забрати його”.
Майже весь свій захист, шолом, бойовий пояс і зброю я залишив у бункері, і це облегшило мені пересування. Зайшовши у лісосмугу, побачив, як праворуч від мене проноситься ворожий FPV-дрон. Добре, що в мене з собою був РЕБ (система радіо електронної боротьби – Ред.). Я дивився, як дрон наближається, намагався ухилитися від нього та активувати РЕБ, і я досі не знаю, чи він справді спрацював. Але дрон пролетів прямо повз мене, врізався в дерево й вибухнув. Моє обличчя подряпало уламками. Після цього я продовжив, пішов далі, щоб знайти нашого товариша.
Зрозумівши, що не можу, на жаль, допомогти бойовому товаришу, повернувся назад, і тут з’явився черговий безпілотник, і мені знову пощастило вижити, бо на локації було багато дерев із великими кронами, й одне з них мене врятувало.
Повернувшись до бункера, я зв’язався зі своїм командуванням в дуже виснаженому стані, як моральному, так і фізичному, та дав зворотний зв’язок: “Вибачте, я не знайшов його, мені дуже прикро”.
Далі був шлях додому.
“Я хотів би залишитися в Міжнародному легіоні до кінця свого життя. І це не жарт. Мені буде дуже приємно навчати військових тут тому, що я вже знаю і вмію добре”
– Які твої плани на майбутнє?
– Чесно кажучи, я хотів би залишитися в Міжнародному легіоні до кінця свого життя. І це не жарт. Мені буде дуже приємно навчати військових тут тому, що я вже знаю і вмію добре.
Люди в Україні дуже добрі і справжні. Всі, кого я зустрічаю, раді допомагати один одному в будь-якій ситуації. Це дуже надихає! Можливо, це через війну, але я не можу стверджувати на 100%.
Мені дуже подобається в Україні, і я напевно залишусь тут. Але для реалізації цієї мрії ми повинні залишатися разом і разом перемогти у цій війні.
Дякуємо за підготовку інтерв’ю Марії Лучаніновій, керівниці партнерського департаменту IT company CHI Software, засновниці БО БФ “HUT KH”