Сьогодні ми поговоримо з Анастасією, чия доля без зайвого пафосу сповнена змін і викликів. Наша гостя пройшла через численні переміщення, зокрема два переїзди через війну. Але це не завадило їй продовжувати свою волонтерську діяльність і творчість. Її життя в Румунії зараз присвячено українським дітям – вона є координатором освітнього центру для українців у цій країні, а також автором та викладачем курсу “Українська мова та сторітелінг” для дітей та підлітків. Тож, дізнаймось більше про те, як їй вдалося адаптуватися до нових реалій.
– Настя, ми познайомились з тобою саме після твого переїзду у 2014 році з Донецька до Києва. Я пам’ятаю, що це було величезною зміною у твоєму житті. Які найбільші труднощі ти зустріла на той період?
– На той момент мені було 19 років. Життя у цьому віці у всіх драматичне. Я мала одночасно закривати заліки та іспити в університеті у Вінниці, працювати та орендувати житло. До того ж мені кортіло займатися дизайном, і по ночах я проходила курси, туторіали та будувала портфоліо. Перший час було важко осягнути, що минуле життя більше не повернеться і це все вже не тимчасово. У пам’яті з’являлися кадри щасливої донецької юності, які різко перемикалися сценами вибухів, градів та вбивств.
Війна не створює нічого нового, вона здатна лише руйнувати. Я часто заздрила одноліткам, яких не бентежили такі спогади, натомість вони мали час на вечірки, настрій для побачень та гроші на подорожі. З часом вечірки, побачення та подорожі наздогнали і мене. Проте, як би важко не було, рефлексуючи попередній досвід, розумію, що на шляху мені дуже щастило із людьми, які розуміли, допомагали, підштовхували та надихали. Іноді просто мовчки перебуваючи поряд.
“Війна не створює нічого нового, вона здатна лише руйнувати”
– Найгірше звичайно те, що після влаштування нового життя ти, як і багато інших українців, через події 24 лютого 2022 року вимушена була знов переїхати. Цього разу до Румунії. Як це було? Які основні виклики та адаптаційні моменти ти відчула?
– На момент повномасштабного вторгнення я щойно одужала від ковіду та завершила стосунки з хлопцем. Проте, на той момент я відчувала багато сил для боротьби. Ми із командою демократичної школи “Майбутні” запустили безкоштовні курси для дітей з усієї України, що не мають змогу вчитися або перебувають в укриттях. Мої заняття відвідувало понад 50 дітей щодня. Відчуття власної цінності підтримувало зсередини.
Проте, зовнішні речі ставали дедалі гіршими. Коли російські війська увійшли в Ірпінь, де живуть мій батько з братом, та Горенку, що за п’ять кілометрів від мого минулого помешкання, ми із подругою вирішили їхати. Згодом я дізналась, що у двір мого будинку наступного тижня влучила ракета. Ми не знали, куди прямувати, тому сіли у перший-ліпший евакуаційний потяг. Я не хотіла спершу перетинати кордон, тому певний час залишалась на заході України. В один із днів мені написав друг із Берліна, що має знайомого у Трансильванії, який може прийняти до себе 1-2 людини. Я спершу вагалась, але розуміла, що далі залишатися у невизначеності не можна.
На другий день перебування у Румунії я знову почала волонтерську діяльність на освітньому фронті – займалася з дітьми біженців тепер тут. Чесно кажучи, основним викликом тоді було не заплакати від трагічних історій та наляканих очей дітей. Бо решту я навчилася долати ще у першому досвіді переселенця. Тоді я зрозуміла, що дітям потрібні стійкі дорослі, які можуть дати їм відчуття спокою та стабільності хоча б на кілька годин, поки ми разом.
– Як ти змогла знайти нові можливості продовжити свою професійну діяльність у нових умовах нової країни? Чим ти зараз займаєшся?
– Чесно кажучи, я жодної хвилини не шукала тут роботу. Так сталося, що мої компетенції були потрібні самі по собі. Дітям потрібно було навчання, та через брак знань румунської мови, у місцеві школи вони не йшли. Ми з кількома однодумцями відкрили освітній центр для українців, аби дітям було простіше адаптуватися у новому середовищі. Вже понад два роки я керую процесами освіти у нашому закладі. Також два роки тому я створила власний курс “Українська мова та сторітелінг” для дітей та підлітків та викладаю його в математично-дослідницькому просторі Boffin. Графічний дизайн наразі залишається моїм хобі, мені до душі й далі розвиватися та експериментувати у цій галузі.
– Впевнена, що твій курс “Українська мова та Сторітелінг” має велике значення для дітей і підлітків. Які основні цілі ти ставиш перед собою у цьому проєкті?
– У батьків немає часу слухати дитячі балачки, а у мене є. До того ж якщо цю “маячню” допомогти структурувати, то вийде цілком гідна конкуренція Кінгу чи Гемінгвею. Насправді тут я орієнтуюсь на дітей та їхні потреби. Протягом курсу ми вчимося грамотно та естетично висловлювати власні думки, багато дискутуємо, маємо справжні дебати та створюємо власну збірку творів. Насамперед це розвиває мислення та вербальний інтелект. У дорослому житті важливо вміти сприймати та відтворювати інформацію коректно. А дітям просто весело вигадувати, міркувати та грати.
– Чому сторітелінг важливий для українських дітей у теперішніх умовах?
– Дітям важливий процес – я надаю їм безпечний простір для фантазій без критики, ба більше – допомагаю структурувати мислення та спрямувати потік думок у послідовний сюжет. У сучасних умовах “кліповості” сприйняття та швидких виріях інформації люди часто губляться в ідеях та думках. Навчання сторітелінгу дозволяє дітям у майбутньому обробляти більші обсяги інформації та висловлюватися не лише за допомоги емодзі. Вчителювання – це завжди внесок у майбутнє. Мені хочеться вірити, що мої ідеї та заняття допоможуть учням у майбутньому коректно висловлювати власні потреби, емоції та думки через слова. Навіть у політичному сьогоденні ми бачимо, наскільки важливо висловлюватися і наскільки просто керувати тими, хто цього не робить. Але мій світ більш романтичний, аніж прагматичний, тому велику увагу я звертаю на естетику та красу мовлення для вираження внутрішнього світу та захоплення зовнішнім. Адже прикро втрачати такий прекрасний та безмежний інструмент як мова.
“Навчання сторітелінгу дозволяє дітям у майбутньому обробляти більші обсяги інформації та висловлюватися не лише за допомоги емодзі”
– Твоя діяльність завжди охоплювала різні сфери – від викладання і зараз вже керівництва до дизайну та креативності. Яка з цих сфер найбільше відповідає твоїм потребам і вподобанням? Які навички виявилися найбільш корисними у твоїй теперішній ролі?
– Деколи це самореалізація, деколи – розвиток через біль. Я вельми інтроверсійна та м’яка людина. Тому мені дуже непросто дається керування у тих аспектах, де треба робити жорсткий вибір або наполягати та переконувати. Викладання дозволяє мені робити цей світ трохи кращим та відчувати причетність до простору ідей та думок. Творчість же як візуальна, так й писемна (нещодавно почала писати новелу) розширює зсередини та дозволяє організовано досліджувати та рефлексувати світ великий через світ внутрішній та навпаки. Я не можу виокремити щось із цього, що мені підходить більше чи менше. Це все є частиною мого життя, а значить моїм вибором та місією. Раніше я думала, що нелінійний життєвий рух – це помилковий чи хаотичний. Але згодом усвідомила, що так теж може бути, та окрім хронікальних сюжетів існують також і концентричні.
– Життя в Румунії принесло новий досвід. Що тебе найбільше вразило в цій країні? Можливо, є якісь культурні аспекти, які особливо вплинули на тебе?
– У порівнянні з Україною, Румунія дуже відкрита країна. В ній є пережитки комунізму, які особливо вбачаються у людях поважного віку. Проте молодь досить щира та толерантна. Це досить комфортна для життя країна, в якій немає жорстких вимог та складної бюрократії. Це є як перевагою, так і недоліком, бо багатьом ускладнює процес адаптації.
Мене досить вразив природній “пофігізм” румунів. За моїми спостереженнями, вони не заморочуються надмірно над невдачами, не зважають на недоліки, не прагнуть ідеальної досконалості, не критикують. Часто від них можна почути: “Asta e”, тобто “так як є”. Це певно те, чому варто повчитися тривожним українцям. Але також це є небезпечним, бо може надмірно розслабити.
– Я знаю, що ти зустріла свого чоловіка на другий день після переїзду до Румунії. Як так сталося, що саме він став твоєю підтримкою у цей складний час? Які перші враження від вашого знайомства і як ця подія вплинула на твоє життя?
– Хвала творцям Тіндера! Хоч на той час мені було не до побачень, гадаю, застосунок працював фоново. На другий день я побачила повідомлення в Інстаграмі: “Привіт! Якщо тобі щось потрібно – пиши :)”. Потім він жартував, що мав настільки серйозні наміри, що ще на початку стосунків приніс мені мікрохвильову піч. Румуни по-латинськи дуже відкритий народ, іноді аж надто. Моє ж коріння – північне та прохолодне. Ми прекрасно утримуємо баланс. Серджу зізнався, що йому було комфортно мовчати поряд, і це його привабило найбільше. Хоча й обговорити нам було що. З першої зустрічі ми стали дуже хорошими друзями, ніби знали одне одного від народження. А може й ще раніше. Від першої зустрічі мені чомусь стало дуже спокійно, ніби душа після довгих виснажливих перешкод дійшла додому.
– З огляду на всі ці твої зміни і виклики, що б ти порадила тим, хто стикається з подібними труднощами? Як знайти сили для подолання перешкод і продовження боротьби за свої цілі?
– У складних критичних ситуаціях мені дуже допомагає практика, де я уявляю найгірший варіант розвитку подій. По-перше, це дає розуміння, що навіть з найгіршого варіанту є вихід, і часто не один. По-друге, негативна мотивація спрацьовує і там точно не хочеться опинитися. По-третє, цей варіант навряд чи станеться, тому ситуація не безвихідна і це також додає сил. І вже наступні кроки – план дій.
Іноді усе, що треба – це продовжувати робити те, що приносить задоволення та користь. Та пам’ятати, що не існує безвиході – варіантів навколо безліч, далі вже питання вибору. І якщо помилитися на одному шляху, завжди можна піти іншим. Як нам мене, у будь-якій ситуації не варто замикатися на своєму его та подивитися навколо – можливо, саме у зовнішньому світі є відповіді та нові шляхи. А позбутись страху перед майбутнім можна, змінивши тривогу на цікавість – що буде далі?
Інтерв’ю підготувала Уляна Кулікова, керівник проєктів Profi