Цитата Тараса Шевченка з його твору «І мертвим, і живим, і ненародженим» 1845 року зараз звучить актуально як ніколи. Вона є глибоким закликом до українців досягати успіху, використовуючи як власні традиції, так і надбання інших народів. Сьогодні цей заклик можна застосувати до теми вимушеної еміграції та соціальної адаптації українців за кордоном.
Поговоримо про «правильну» еміграцію, якщо у вимушеному варіанті вона взагалі може такою бути.
Протягом останніх років я займаюся волонтерською допомогою українським емігрантам у Німеччині. Мій досвід включав роботу офіційним перекладачем, участь у проектах ООН, а також активну допомогу місцевій українській громаді та знайомим, які вимушено залишили Україну через війну. За 2,5 роки було багато різних історій, що зіштовхнули мене з реальними викликами, з якими стикаються наші люди за кордоном.
Ось чому я вважаю, що маю дещо сказати на тему еміграції і часто висловлююсь з цього приводу в соцмережах.
Нещодавно в одному з моїх коментарів у Facebook я поділилася думкою, що у 2024 році відсоток працевлаштованих українців у Німеччині нарешті зросте. У відповідь отримала досить цікавий коментар: одна жінка написала, що українці мають не працевлаштуватися за кордоном, а чекати на повернення додому.
З одного боку, її позиція зрозуміла. Після завершення війни демографічна криза стане однією з головних проблем для України, і повернення емігрантів виглядає як оптимальний варіант для відновлення людських ресурсів. Проте цей коментар змусив мене замислитися над іншим: чи справді повернення додому повинно бути єдиною метою та сенсом життя для кожного українця за кордоном? І що буде з тими, хто не адаптується до нових умов за межами України?
Отже, давайте розглянемо це питання більш глибоко, аналізуючи різні аспекти вимушеної еміграції та її наслідки.
Психологічний аспект
Людина, яка змушена покинути свій дім через війну, стикається з серйозними психологічними викликами. Шок, викликаний раптовим порушенням звичного життя, страх за життя своє та рідних, невизначеність майбутнього — усе це чинить сильний тиск на психіку. Спочатку основні емоції — це шок, страх і розпач. Базові інстинкти підказують, що необхідно вижити, знайти безпечне місце для себе та своєї родини.
З часом, коли початкові проблеми вирішені (знайдено житло, забезпечено харчування, оформлено документи), настає інша фаза — осмислення своєї нової реальності. І ось тут часто починається найскладніше: після фізичного виживання починається боротьба за виживання психологічне. Люди, які були соціально активними в Україні, раптом втрачають свою ідентичність у новому середовищі. Вони не можуть працювати за своєю професією або займаються тимчасовою, низькооплачуваною роботою, що не дає відчуття самореалізації. Це призводить до того, що виникає так званий синдром навченої безпорадності. Людина втрачає віру у власні сили, оскільки будь-які її дії не приносять позитивних результатів.
Як це виглядає на практиці? Уявіть жінку, яка в Україні була активною, працювала на відповідальній посаді, займалася дітьми, вела соціально насичене життя. Тепер вона опинилася в країні, де забезпечена базовими потребами, але позбавлена можливості реалізувати себе. Без плану на майбутнє, без чіткого розуміння термінів повернення її почуття власної цінності знижується, що може викликати апатію або навіть депресію.
Соціологічний аспект
Еміграція — це не тільки питання особистої адаптації, але й процес соціальної інтеграції. І тут також виникає багато викликів, з якими стикаються українці за кордоном. Коли велика кількість людей опиняється в новій країні в умовах невизначеності, без можливості повноцінної інтеграції, починається процес соціальної ізоляції. Люди поступово віддаляються від нового суспільства і замикаються в рамках своєї національної діаспори.
Така ізоляція може призвести до формування своєрідних гетто — соціальних груп, що живуть окремо від основного суспільства. Це перешкоджає інтеграції, створює культурні та соціальні бар’єри між мігрантами та місцевим населенням. У результаті українці не отримують можливості повноцінно включитися в нове суспільство, залишаючись ізольованими від нього.
Втрата професійних навичок
За три+ роки відбуваються значні зміни в будь-якій професійній сфері. Технології розвиваються, бізнес-процеси оптимізуються, вимоги до працівників зростають. Якщо людина не була залучена в активну професійну діяльність протягом цього часу, вона втрачає не лише навички, але й впевненість у власних можливостях. Повернувшись до України та вийшовши на ринок праці така людина може виявитися не конкурентоспроможною, особливо в умовах зростаючої конкуренції.
Соціальні зв’язки і їх втрата
Соціальні зв’язки відіграють величезну роль як у професійному, так і в особистому житті. Емігрант, який опинився за кордоном, поступово втрачає контакти з колишніми колегами та друзями в Україні. Люди в рідній країні продовжують розвиватися, йти вперед, рухатися у своїй кар’єрі. А ось людина, яка три роки перебувала у вимушеній ізоляції, не лише віддаляється від професійного життя, але й від свого соціального кола.
Повертаючись на батьківщину, вона може відчути себе відсторонено від тих, з ким раніше підтримувала тісні зв’язки. Втрата таких контактів значно ускладнює реінтеграцію, пошук роботи або навіть відновлення свого особистого та соціального життя.
Втрата мотивації та зниження адаптивності
Довготривала відсутність активної професійної або соціальної діяльності призводить до зниження мотивації. Людина, яка тривалий час не мала стимулів для розвитку, може втратити здатність швидко реагувати на зміни. Повернення в Україну після трирічної відсутності може викликати страх перед новими викликами. Без постійної практики адаптаційні навички притуплюються, а повернення до активного життя вимагає великих зусиль.
Що робити?
Реальна картина така, що без підтримки та створення можливостей для соціальної та професійної активності навіть за кордоном ми ризикуємо втратити величезний людський потенціал, який може бути важливим для майбутнього України. Українці, які вимушено залишили свою країну, повинні мати можливість не лише чекати на повернення, але й зберігати та розвивати свої навички й компетенції.
Заклик «чекати на повернення» без конкретних планів дій для розвитку особистості може мати серйозні наслідки. Тривала бездіяльність може кардинально змінити людину, знизивши її потенціал і здатність до реінтеграції в рідне суспільство.
Рееміграція вимагає зусиль як від самої людини, так і від держави, яка повинна створювати програми для підтримки повернення та адаптації громадян. Важливо не лише закликати до повернення, але й розуміти, що повернення має відбуватися в атмосфері підтримки та надання можливостей для відновлення.
Тому, як би не поділялося наше суспільство на тих, хто залишився, і тих, хто виїхав, майбутнє України залежить від єдності. Ми повинні об’єднати зусилля для створення нового, сильного суспільства, в якому досвід і знання українців, отримані за кордоном, стануть важливим ресурсом для відбудови нашої країни після війни.
І на цьому шляху нам, як ніколи, потрібно пам’ятати слова нашого геніального поета Тараса Шевченка: “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”. Це не просто заклик — це глибока філософія, яка підкреслює, що справжня сила народу полягає в його здатності сприймати нове, не втрачаючи своєї ідентичності.
Кулікова Уляна, лідерка проектів у Profi, волонтерка, спікерка та колумністка численних українських видань. Експертка у сфері маркетингу та менеджменту. Уляна вже багато років поєднує професійні досягнення з громадською діяльністю, активно підтримуючи українську спільноту, емігрантські ком’юніті та розвиток нових ініціатив.
Джерело: NV.ua