28 Бер Діти війни: втрачене Україною покоління?
90% українських учнів, які виїхали під час війни, не планують повертатися на навчання в Україні. І хоча це не офіційна статистика, але саме ці цифри, на жаль, так чи інакше відображають українські реалії.
Війна змінює не лише життя тут і зараз, а й бачення майбутнього. І для багатьох українських родин, які змушені були шукати прихисток за кордоном, бачення майбутнього наприкінці 2024 року значно відрізняється від того, яке воно було на початку війни в 2022-2023 роках.
Тож, 27 з 30 дітей, які виїхали за кордон під час війни, не планують повертатися до України на здобуття вищої освіти. На перший погляд, це здається особистим вибором кожної сім’ї, але за цим криється значно більше. Це сигнал про дуже ще далекі, та не дуже вже втішні перспективи.
Нові реалії навчання за кордоном
Більшість дітей, які зараз перебувають за кордоном, навчаються у місцевих школах іноземною мовою. Це величезний виклик для кожної дитини, яка, крім всіх інших випробувань еміграції, намагається освоїти навчальні програми, пристосовані до іншої культури та стандартів.
З минулого навчального року (літо/осінь 2024) іноземні школи перестали надавати додаткові пільги для українських учнів, багато шкіл закрили програми мовних курсів. Вважається що 2-2,5 роки достатньо для адаптації дитини в нових умовах. Ба більше, такі мʼякі стандарти оцінювання, які були застосовані до українських дітей, не були доступні для будь-яких емігрантів довоєнних часів.
Тож українські школярі за кордоном складають тести, відповідають на заняттях, отримують оцінки на рівні з місцевими дітьми. Це означає, що вимоги зросли, а разом з ними — й стрес, який відчувають діти.
При цьому багато родин намагаються зберегти зв’язок з Україною через дистанційне навчання в українських школах. Але витримати подвійне навантаження — іноземну школу та українську програму — вкрай складно, особливо для дітей молодшого та середнього шкільного віку.
Батьки та діти часто змушені обирати, і цей вибір, на жаль, не завжди на користь України.
Українська освітня система в умовах війни
Українські вчителі теж стикаються з безліччю викликів. Багато з них змушені працювати в важких та дуже важких умовах. Крім цього ще є потреба адаптувати навчальні матеріали під онлайн-формат і розуміти, що їхні учні можуть знаходитись у різних куточках світу, з різними часовими поясами, в інших суспільних, культурних, політичних контекстах.
Будемо щирі, часом вчителям не вистачає гнучкості, щоб пристосуватись до нової реальності. Інколи, замість підтримки сімей та дітей на дистанційному навчанні, звучать заклики: “Поверніться до України, щоб навчання тривало”.
Але як можна вимагати цього від дітей, чиї сім’ї виїхали у пошуках безпеки? Це не лише непорозуміння реалій, а й потенційна втрата довіри до української системи освіти в цілому.
Виклик 18-річного віку
На фоні цього багато родин відчувають ще одне напруження через обговорення зниження призовного віку. Нещодавні заяви про те, що призовний вік в Україні може знизитись до 18 років, викликають тривогу в матерів. Я вже не пишу про усі викиди щодо «африканських дітей, котрі в 12 років беруть до рук гвинтівку».
І хоча більшість батьків розуміють, що призовний вік не знизять критично, вони не виключають можливості, що в майбутньому юнаки можуть призиватися на службу вже після завершення, наприклад, коледжу. І це ще раз змушує батьків хлопчиків замислитись, чи варто повертати своїх дітей в Україну найближчим часом, а інколи – взагалі в найближчому майбутньому.
Що можна зробити для змін?
Я знаю, що ці роздуми можуть вважатися занадто віддаленими від реальності, чи марними. Але ми не можемо нічого не робити, тож варто хоча б спробувати.
Ми стоїмо перед серйозною проблемою: як зробити так, щоб діти й далі вважали Україну своїм домом і були готові повертатися? Існує кілька кроків, які можуть допомогти, як мінімум, змінити цю тенденцію.
- Коректна інформаційна кампанія.
Багато інформації, яка лунає зараз в Україні, додає занепокоєння сім’ям за кордоном. Українські медіа та уряд могли б створити правильну прозору комунікаційну стратегію, яка роз’яснює плани щодо військової служби, освіти та підтримки українців (особливо хлопців) за кордоном, щоб уникати зайвих страхів.
- Гнучка система онлайн-навчання.
Українська система освіти могла б працювати над тим, щоб забезпечити зручний та якісний формат онлайн-навчання для тих, хто перебуває за кордоном. Це може бути у вигляді окремих навчальних класів з урахуванням часових поясів, щоб діти мали змогу не просто наздоганяти програму, а ефективно навчатися та почуватися частиною української спільноти, без цькувань та погроз.
- Підтримка вчителів.
Щоб змінити ставлення вчителів до дітей на дистанційному навчанні, варто було б надати педагогам додаткову підтримку (звісно також фінансову) та спецкурси або тренінги щодо роботи з дітьми в умовах війни та міграції.
- Формування нових можливостей для майбутнього.
Україна має працювати над тим, щоб створити привабливі перспективи для молоді, які могли б стати альтернативою еміграції. Це можуть бути нові стипендіальні програми, якісь гарантії для випускників, що допоможуть дітям повірити в стабільне майбутнє у своїй країні.
Зараз важливо зрозуміти, що від рішення цих дітей та їхніх батьків залежить, наскільки глибокою буде українська демографічна яма.
І якщо ми хочемо, щоб Україна розвивалась, ми маємо створити всі умови, щоб саме діти бачили своє майбутнє вдома, а не за кордоном.
Кулікова Уляна, лідерка проектів у Profi, волонтерка, спікерка та колумністка численних українських видань. Експертка у сфері маркетингу та менеджменту. Уляна вже багато років поєднує професійні досягнення з громадською діяльністю, активно підтримуючи українську спільноту, емігрантські ком’юніті та розвиток нових ініціатив.
Джерело: NV.ua