28 Лип Продовження тимчасового захисту до 2028 року: стабільність для українських біженців чи визнання довгої війни?
15 липня посли країн Євросоюзу в COREPER (Комітет постійних представників) погодили продовження механізму тимчасового захисту для українців ще на рік, до 4 березня 2028 року. А вже за кілька днів це рішення підтвердила і Рада ЄС.
Формально йдеться про Директиву про тимчасовий захист, яка, наприклад, у Німеччині втілюється саме через параграф 24 закону про перебування. І саме тому для сотень тисяч українців у цій країні слова «продовжили 24-й» звучать зрозуміліше за будь-яку брюссельську термінологію.
Але за цим сухим фактом ховається дуже показова історія про те, як довго Європа не могла собі зізнатися, що війна не закінчиться до наперед визначеної дати, і як обережно вона тепер намагається поєднати підтримку українців із дедалі гучнішими розмовами про мобілізаційний ресурс України.
Чому Європа відклала «план Б»?
Ще навесні тривали активні розмови про те, що механізм тимчасового захисту варто згорнути, а українців поступово перевести на національні дозволи на проживання, робочі контракти, возз’єднання родини чи навчальні візи.
Логіка була зрозумілою: чим більше людей переходять на звичайні підстави перебування, тим менше залежність від екстреного статусу, який завжди сприймався як тимчасовий інструмент воєнного часу. І певною мірою ця дискусія таки спрацювала як стимул, бо за 2025 та початок 2026 року частка українських біженців, залучених до ринку праці та освітніх програм, помітно зросла.
За даними опитування УВКБ ООН, середній рівень працевлаштування українських біженців віком від 20 до 64 років у Європі станом на середину 2025 року сягнув 57%. І хоча це на 22 відсоткові пункти нижче за рівень зайнятості місцевого населення, розрив поступово скорочується.
Показники сильно різняться країна від країни: у Чехії працює близько 80% українців, здебільшого в ІТ та промисловості, тоді як у Норвегії зайнятість тримається на рівні 37%, у Данії та Німеччині близько 39%, у Фінляндії 40% і у Швеції 43%. Ця різниця в цифрах насправді розповідає не про лінь чи небажання працювати, а про те, наскільки різні системи соціальної підтримки в різних державах або сприяють швидкому виходу на ринок праці, або, навпаки, дозволяють людям довше залишатися на утриманні держави поки вони вивчають мову та адаптуються.
Коли календар стає політичною заявою
Але попри цю позитивну динаміку інтеграції, 26 червня Єврокомісія оприлюднила пропозицію продовжити тимчасовий захист ще на рік, а 15 липня посли держав-членів цю пропозицію підтримали.
Станом на кінець травня 2026 року під тимчасовим захистом у країнах ЄС перебувало вже понад 4,38 мільйона українців, а Німеччина з показником понад 1,24 мільйона людей і надалі лишається державою з найбільшою українською громадою, за нею йдуть Польща з майже мільйоном осіб і Чехія з приблизно 390 тисячами.
Для мільйонів людей це означає ще півтора року стабільності: можна не поспішати переходити на національні дозволи, можна дозволити собі довчити мову без відчуття, що годинник невблаганно цокає, і, чого гріха таїти, у деяких країнах це означає ще півтора року соціальних виплат, хоча далеко не в усіх державах ЄС ці виплати взагалі є суттєвими.
Водночас саме в цьому рішенні криється найсумніша його частина. Продовження механізму до березня 2028 року – це фактично публічне визнання Європою того, що війна найближчим часом не закінчиться, і що жодного плану на швидке завершення бойових дій найближчим часом не існує навіть у найоптимістичніших кабінетних розрахунках.
Коли інституція, яка приймає рішення на роки наперед, планує горизонт аж до 2028 року, це говорить набагато більше про очікування щодо тривалості війни, ніж будь-яка політична заява.
Нове правило для військовозобов’язаних: з жорсткої норми на процедуру підтвердження
Найбільш обговорюваною зміною в оновленій директиві стало положення про новоприбулих військовозобов’язаних чоловіків.
Ще на етапі підготовки пропозиції звучали ідеї запровадити жорстку заборону за прикладом норвезької моделі, коли сам факт незаконного перетину кордону чоловіком призовного віку автоматично закривав би доступ до захисту.
У фінальному варіанті, який погодили посли ЄС, формулювання стало м’якшим: тимчасовий захист надаватиметься новим заявникам лише за умови, що вони виконують свої військові обов’язки згідно з українським законодавством або можуть підтвердити законні підстави для перебування за кордоном.
Підтвердженням може слугувати паспорт з офіційною відміткою про законний виїзд, довідка від територіального центру комплектування про відстрочку чи непридатність до служби, електронний документ з відповідного реєстру або документ про законні підстави виїзду, наприклад для багатодітних батьків чи людей з інвалідністю.
Це означає, що на практиці рішення про надання чи відмову в захисті переходить у площину додаткових документів, які можуть запросити, а можуть і не запросити, залежно від конкретної країни та конкретного відомства, що розглядатиме заяву.
Ані Рада ЄС, ані її пресслужба не сформулювали це як безумовну заборону, і саме тому досі точаться суперечки про те, наскільки послідовно різні держави застосовуватимуть цю норму на практиці.
Що ще важливіше – це правило стосується лише новоприбулих заявників після набуття чинності оновленою директивою. Тоді як усі, хто вже перебуває під тимчасовим захистом, залишаються під дією попередніх, значно м’якіших правил аж до 4 березня 2027 року, коли має завершитися перехідний період.
Тобто реальну відповідь на питання, як ця норма запрацює у різних юрисдикціях, ми отримаємо лише тоді, коли попередній режим остаточно припинить діяти, а нові правила стануть єдиним чинним механізмом для всіх.
Дискусія без простих відповідей
У самій емігрантській спільноті ставлення до цього нововведення розколоте, і розкол цей цілком логічний.
З одного боку, прив’язка гуманітарного захисту до військового обов’язку виглядає як обмеження права людини вільно залишати країну та шукати прихистку, і саме так це формулювання сприймають ті, хто виступає за безумовний захист незалежно від обставин виїзду.
З іншого боку, це рішення цілком послідовне для Європи, яка дедалі відвертіше говорить про те, що обороноздатність України є стримувальним фактором для подальшого розповсюдження російської агресії на захід, і що масовий виїзд чоловіків призовного віку прямо впливає на цю обороноздатність.
Жодна з цих позицій не є однозначно правильною чи однозначно хибною, і саме тому дискусія навколо цього пункту навряд чи вщухне найближчим часом.
Загалом же рішення від 15 липня добре показує, наскільки складно балансувати між конституційними правами людини, реальними потребами держави, яка воює, і практичними інтересами країн, що приймають мільйони переселенців уже понад чотири роки. Простих рішень тут не існує, і жоден закон не здатний одночасно задовольнити всіх.
Що це означає для українських біженців?
Українська діаспора в Європі, попри всі ці зміни в законодавстві, і надалі відіграє свою роль незалежно від того, яким саме документом врегульовано наше перебування.
Формувати потужну українську присутність у європейських суспільствах, не давати світові забути про війну, яка триває вже понад чотири роки, підштовхувати країни перебування до посилення підтримки України і, що найважливіше, гідно нести свою національну належність у чужому суспільстві, лишається завданням, яке не залежить від параграфів, директив чи дат їхнього закінчення.
Джерело: NV.ua
